Читати книгу - "Жарт"

урешті змилувався і вволив його прохання. Стана поїхав, і більше ми його не бачили. Про те, що сталося, знаю тільки з чуток.

Він дістався до Праги і накинувся на ту жінку (кажу «жінку», хоч тому дівчиськові було насилу дев’ятнадцять років), а вона, не соромлячись (і, може, навіть з утіхою), в усьому йому зізналася; він почав її лупцювати, вона боронилася, він намагався її задушити й урешті вгатив пляшкою по голові; кляте дівчисько гепнуло додолу і вже не ворухнулося. Стана перелякався і чкурнув звідтіля; у горах він якимось дивом натрапив на хатину і сидів там, чекаючи, коли його знайдуть і поведуть на шибеницю. Його і справді знайшли через кілька місяців, але судили не за вбивство, а за дезертирство. Річ у тім, що дружина отямилася за пів години після його втечі, вона не постраждала, хіба що ґуля на голові вискочила. Поки він перебував у військовій в’язниці, вона розлучилася з ним і вийшла заміж за відомого празького актора, якого я часом ходжу побачити на сцені лише задля того, щоб він нагадав мені про давнього приятеля, який так сумно закінчив: після завершення військової служби він лишився працювати в копальні; на роботі його спіткала лиха пригода, внаслідок якої він утратив ногу, а під час невдалої ампутації й життя.

Та жіночка, що, як ото кажуть, і досі пишається поміж акторами, завдала великого нещастя не лише Стані, а й усім нам. Принаймні так нам здавалося, хоча неможливо було достеменно з’ясувати, чи справді (як думали тоді всі) існує причинно-наслідковий зв’язок поміж скандальним випадком із несподівано зниклим Станою і трохи згодом — приїздом міністерської комісії для контролю нашої казарми. Так чи так, а нашого командира зняли з посади і призначили іншого, молодого офіцера (йому допіру виповнилося двадцять п’ять років), і його поява змінила все.

Казав я, що йому було насилу двадцять п’ять, та на вигляд був він молодший, майже хлопчак; тим-то він просто зі шкіри вилузувався, щоб справити враження. Кричати він не любив, розмовляв шорстко і з незворушним спокоєм давав зрозуміти, що вважає нас злочинцями. «Знаю, ви воліли б побачити мене на шибениці, — заявила нам ця дитина у вступній промові, — та лихо в тім, що як і повісять когось, то це буде один з-поміж вас, а не я».

І перші конфлікти не забарилися. Запам’ятався мені, зокрема, випадок із Ченеком, либонь, тому що видався нам дуже кумедним. Уже з рік він був у війську і впродовж того часу обмалював усі стіни зображеннями, які неодмінно подобалися попередньому командирові. Як я вже казав, улюбленою його темою був ватажок гуситів Ян Жижка і його середньовічні воїни; щоб трохи розважити приятелів, він супроводжував ті гурти озброєних людей зображеннями голих жінок, що, як пояснював він командирові, символізують свободу або батьківщину. Новий командир підрозділу теж вирішив удатися до Ченекових послуг, тож викликав його до себе і звелів якось вшляхетнити кімнату для політичної підготовки. Сказав, що годі вже малювати того старигана Жижку, треба «звернутися до сучасності»; на картині слід зобразити Червону армію в її союзі з нашим робітничим класом, а також відобразити важливість перемоги Лютневої революції. Ченек відказав: «Слухаюся, товаришу командире!» — і взявся до праці; він кілька днів після роботи провів над величезними аркушами паперу, що лежали долі в казармі, а потім прикріпив їх кнопками до стіни. Коли ми побачили готові малюнки (півтора метра завширшки і метрів з вісім завдовжки), нам аж заціпило: посередині у хвацькій позі завмер радянський вояк, вбраний у зимовий однострій, з автоматом на грудях, у хутряній шапці, а довкола нього з’юрмилися вісім голих дівчат. Дві стояли обабіч і грайливо дивилися на нього, а він обнімав їх за плечі й щасливо реготався; інші дівчата оточили вояка, простягаючи до нього руки, чи й просто так стояли (одна з них навіть лежала), демонструючи свої спокусливі форми.

Ченек став перед тією картиною (комісар ще не прийшов, і ми були самі в казармі) і почав таку промову: «Так ось, оця, що праворуч біля сержанта, це Алена, панове, перша жінка в моєму житті, мені було шістнадцять років, коли вона запопала мене, дружина якогось підстаршини, отут їй і місце. Намалював я її такою, яка була вона за тієї пори, тепер, звісно, вона вже не така гарна, проте тоді була нічогенька, як можете ви бачити, надто ж отут, у стегнах (він показав пальцем).

Ззаду вона була ще краща, то я намалював її ще раз отут! (Він відступив трохи убік, до краю композиції, й показав на жінку, яка, обернувшись голою дупцею до глядачів, буцім зібралася піти звідтіля.) Ото зад був у неї, геть-чисто як у королеви, може, навіть завеликий, але ми такий і полюбляємо… А погляньте на оцю (він показав на дівчину ліворуч від сержанта), це Лойзка, я її порав, коли мені було вже чимало років, груденята вона мала маленькі (він показав і на них), ноги цибаті, личко прегарне (на нього він теж показав), ми навчалися з нею на тому самому курсі. Ота — це наша натурниця в Школі образотворчого мистецтва, я пам’ятаю її до найменших подробиць, та й два десятки хлопців у класі теж запам’ятали, ми вчилися малювати з неї людське тіло, але ні разу не торкнулися її, матінка завжди чекала її після уроків і провадила простісінько додому, нехай простить її Господь, ми тільки розглядали її, та й квит. Зате оця, панове, була чистісінька хвойда (він показав на дівчину, що лежала на якомусь стилізованому тапчані), ось підійдіть, погляньте уважніше (ми так і зробили), бачите оцю цятку на животі? Це тицьнула жаруком цигарки її коханка, від ревнощів, бо ця дівчина, панове, на два боки була, і туди, й сюди, а лоно в неї було наче справжнісінький акордеон, панове, туди що завгодно можна було запхати, ми в нього залізли б усі, разом із нашими дружинами, коханками, дітлахами і всією ріднею, навіть далекою…».

Ченек уже хотів було перейти до найкращої частини своєї розповіді, аж до кімнати ввійшов комісар, то ми мусили посідати на ослони. Звикнувши до Ченекових робіт іще за тієї пори, коли тут був давніший командир, комісар геть ніякої уваги не звернув на картину, а натомість голосно почав читати нам брошуру, де викладалася різниця поміж соціалістичною і капіталістичною арміями. У вухах у нас і досі лунала Ченекова промова; нас охопило якесь млосне марення, аж у кімнаті з’явився отой хлопчисько-командир. Певне, він