Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

11

У надзвичайних ситуаціях я спочатку завмираю, тіло ніби замерзає, покривається крижаною кіркою, мозок посилено переробляє інформацію, що надходить, а руки тремтять. Мені хочеться ридати, захлинаючись, і чекати, поки прибіжить казковий принц і вирішить усі проблеми. Такий стан триває від сили хвилину. Потім я приходжу до тями, нутрощі наповнюються адреналіном, шаленою енергією — я швидко приймаю рішення, бігаю, роблю все, що в моїх силах.

Щойно Роман просить викликати швидку — я німію. Дихаю швидко-швидко, стискаю руки в кулаки, до болю кусаю губу, щоб швидше схаменутися, стати корисною.

Роман схиляється над сивим чоловіком років шістдесяти.

— Ви чуєте мене? — звертається він до потерпілого. — Все буде гаразд, швидка допомога вже в дорозі.

Час мого ступору закінчується. Я дістаю телефон, швидко набираю 103 і з прискореним серцебиттям вслухаюся в довгі гудки.

— Так, — відповідають мені нарешті.

— Терміново надсилайте швидку за адресою, — я підбігаю до найближчої будівлі, щоб назвати номер будинку та вулицю.

— Що сталося?

— Чоловікові погано, він валяється на вулиці непритомний.

— Дівчино, алкоголіків не приймаємо, — з огидою вимовляє жінка.

Краєм ока помічаю, як Роман піднімає верхню повіку незнайомця і дивиться на зіницю. Він невдоволено хитає головою і телефоном світить у вічі постраждалому.

— Він не алкоголік, — впевнено заявляю зухвалій жінці зі швидкої.

— Звертайтеся до витверезника, — плюється отрутою співрозмовниця.

— Витверезники закрили ще минулого століття, — сатанію я.

Роман звертається до мене:

— Він непритомний, зіниці розширені і погано реагують на світло, дихання уповільнене, куточок рота опущений вниз. Це може бути інсульт.

Я повторюю його слова співробітниці швидкої.

— Ви впевнені? — невдоволено перепитує вона.

— Якщо зараз не приїде швидка, то людина може померти. Досить гадати, що трапилося з чоловіком — надішліть, нарешті, швидку допомогу, це ваш прямий обов'язок, — гаркаю я в трубку.

— Гаразд, ще раз повторіть адресу.

Я називаю номер будинку та вулицю. Підбігаю до Романа: він тягне за язичок блискавки на куртці незнайомця, потім розстібає верхні гудзики на сірій сорочці.

— Я не лікар, але якщо це інсульт, то потерпілому потрібно полегшити дихання.

— Чим я можу допомогти?

— Перевір пульс. Стеж за диханням. І швидку виглядай, щоб одразу побігти у її бік.

Я сідаю біля чоловіка і намагаюся намацати пульс. Він дуже слабкий, майже непомітний. Роман нахиляє голову до грудей незнайомця, намагаючись почути биття серця, а потім кидає на мене приголомшений погляд. Я нічого не розумію: судомно стискаю чуже зап'ястя, голову оглушує невимовно-гнітлива тиша.

— Штучне дихання робити вмієш? — тривожно запитує Роман.

— Теоретично, — бурмочу я, а горло здавлює болючий спазм. Ні, тільки не це, тільки не з нами, не з цим сивим чоловіком!

— Добре, я роблю непрямий масаж серця, ти штучне дихання. Я скажу, коли тобі потрібно буде виконати два глибокі вдихи. Приступаємо, часу в обріз.

Наступні події я пам'ятаю невиразно. Ми намагаємося врятувати нещасну людину: Роман швидко натискає на грудну клітку, а я за вказівкою обхоплюю пальцями підборіддя чоловіка, притискаюся до його рота і роблю два вдихи. Все розпливається перед очима, реальність скручується, губиться у вихорі паніки та машинальних, зосереджених дій.

Через якийсь час чоловік знову починає дихати. І я нарешті чую сирену швидкої допомоги, яка зупиняється біля найдальшого під'їзду. Схоплююся, біжу їй назустріч, розмахуючи руками, щоб мене помітили і під'їхали трохи ближче. З машини вивалюється тітонька в червоному костюмі і повільно, до жаху повільно підходить до чоловіка, що ледве дихає. Можливо, в моїй голові все помутніло і дії сприймаються через призму адреналіну, але мені так і хочеться підбігти до жінки і підштовхнути її, щоб прискорилася, бо плететься, як черепаха!

Побачивши, у якому стані перебуває потерпілий, тіточка активізується і починає надавати допомогу. Вона щось кричить співробітникові, що сидить у машині швидкої. Виносять ноші та занурюють на них незнайомця. Боковим зором я помічаю чорний невеликий предмет, що валяється за лавкою. Придивляюся – допотопний, ще кнопковий телефон. Чорт, аби на ньому не було пароля!

На жаль, дива не трапляється – необхідно ввести код.

— Ви супроводжуватимете хворого? — запитує співробітниця швидкої.

Я кидаю погляд на Романа – він ствердно киває. Так, неможливо кинути людину, якій, мабуть, ми врятували життя. Потрібно дізнатися напевно, що з ним все гаразд, що ми все зробили правильно.

Ми залазимо в тісний салон машини, що смердить ліками і потом. Тітонька чаклує над потерпілим: підключає до апаратури, слухає биття серця, вводить якісь ліки. І тут у моїх руках вібрує чужий телефон. Бачу на екрані слово "Кохана" і насилу відповідаю на дзвінок.

— Олеже, ти де? Вечеря холоне, — крізь глуху пелену долинає до мене голос жінки.

Ну і як піднести їй таку нищівну новину? Серце стискається від співчуття, і трохи тремтячим голосом я пояснюю, що трапилося з Олегом. З трубки лунають здавлені схлипи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍