Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Де мій чоловік? Господи, він живий? Куди мені їхати?
Запитую у тітоньки номер лікарні, називаю його і кидаю телефон на підлогу, як тільки жінка завершує виклик. Так, Всю, треба зібратися! Все буде добре — зараз приїдемо до лікарні, чоловікові допоможуть, цей божевільний день колись закінчиться. Притискаю пальці до скронь, заплющую очі, щоб не бачити того, що відбувається.
Роман обіймає мене, притягує до себе, і я втикаюсь носом у його плече. Відразу стає легше — пазурі, що жорстко дряпають зсередини, відпускають мене, зникають у тіні, а по тілу розливається медове тепло. Я льну до Романа, обвиваю шию руками, вдихаю запах його одеколону. Я схожа на злякане кошеня: жалібно нявкала від страху і відчаю, але потім з'явився Роман і притиснув до себе, захищаючи від злого, небезпечного світу, в якому люди можуть пройти повз хворого чоловіка, помилково вважаючи його алкоголіком.
— Тш-ш, усе добре, не тремти, — шепоче Роман на вухо, а я навіть не помічаю, як трясеться моє тіло.
Поки що рано здаватися і нити. Зусиллям волі змушую себе заспокоїтись: перемикаю увагу з внутрішніх переживань на Романа. Він цілує мене в скроню, гладить спину, прибирає волосся, що впало на обличчя. І я раптово усвідомлюю, що він теж перенервував, тільки не показує цього, і лише ледь помітне посмикування пальців видає його емоції.
Машина зупиняється. Я знехотя розплющую очі і повертаюся в тривожну реальність. Лікарі на ношах доставляють Олега до реанімації. Ми сідаємо на жорсткі стільці, чекаючи інформації від лікаря. Говорити не хочеться – ми тримаємось за руки та дивимося в одну точку.
Через якийсь час у коридор забігає струнка жінка з переляканими очима.
— Це ви відповіли на дзвінок? Відомо що з Олегом? — кидається вона до нас.
Роман коротко переказує події останньої години.
— Ой, я навіть не представилася. Світлана Родіонівна, — бурмоче вона, вислухавши Романа. — Олежка після роботи обіцяв у магазин зайти — і все не дзвонив, не писав. Я подумала, що черги, мабуть, великі, навіть на думку не спадало зателефонувати йому раніше. Як же так, боже, — вона заламує руки, хитає головою. — Страшно подумати, що ви могли пройти повз…
Як добре, що в цей момент до нас підходить лікар. Він повідомляє, що Олег мав геморагічний інсульт, його чекає тривала реабілітація, але загрози для життя більше немає. Ми з Романом все зробили правильно, без нашої допомоги чоловік би помер. Світлана Родіонівна плаче і дякує нам, а я відчуваю смертельну втому і хочу тільки одного — піти звідси, покинути сіре приміщення, що асоціюється з болем, нервами та страхом.
Здається, Роман диктує змученій жінці свій номер телефону, вона впевнена: її чоловік обов'язково захоче особисто сказати нам "Спасибі", як трохи оклемається. Я прощаюся зі Світланою Родіонівною та вибігаю на вулицю. Глибокими вдихами поглинаю кисень, підставляю обличчя вогкому вітру і обхоплюю руками плечі, не в змозі повірити, що все закінчилося.
— Я викликав таксі, воно скоро під'їде, — інформує Роман, зупиняючись біля мене та обіймаючи за талію. — Все добре, Асю, скоро ми будемо вдома.
— Вдома? — істерично вигукую я. — Яка взагалі година?
— Північ. Переночуєш у мене. А я б тебе все одно в гуртожитку не відпустив у такому стані.
— Звідки ти знав, як діяти за підозри на інсульт?
— Мій дідусь помер від інсульту — швидка приїхала надто пізно, а бабуся не знала, що робити. Після цього я завчив, як надавати першу допомогу при будь-яких випадках: переломах, отруєнні, кровотечі, сонячних ударах, гіпотермії тощо. Ці елементарні знання вже неодноразово мені знадобилися.
— А нам щось у школі з ОБЖ пояснювали, але я погано пам'ятаю. Тож я б змогла врятувати людину, попередньо не погугливши, що робити в тій чи іншій ситуації, — з моїх губ вилітає нервовий смішок.
— Ти трималася молодцем, — лагідно каже Роман.
— Ні, я не відразу взагалі зрозуміла, що робити і куди дзвонити.
— Але ж ти впоралася, це головне! Люди по-різному поводяться у надзвичайних ситуаціях, найстрашніше, якщо хтось починає панікувати та ридати замість того, щоб терміново діяти.
— У мене така мачуха. У неї відразу сльози, істерика, заціпеніння. Коли я її синочку встромила ножиці в плече, вона навіть не могла швидку викликати. Та й Ярик теж розгубився, ледь не знепритомнів, побачивши кров.
— Стривай, що? — здивовано запитує Роман, дивлячись мені в обличчя.
От чорт!
Слава яйцям, до нас під'їжджає таксі, і я швидко вислизаю з обіймів Романа, щоб пірнути у нагрітий салон автомобіля.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твій на місяць, Анастасія Соловйова», після закриття браузера.