Читати книгу - "Есміна. Некромантка для слідчого , Юлія Богута"

Розділ №13. Місцевий переслідувач-маніяк

За що? От за що на мою тендітну нервову систему звалюються такі страшні випробування, як цей рожевий жах? Ну хіба можна доводити лякливих некромантів до тахікардії таким віртуозним способом? І от як мені тепер Лоріану в очі дивитися, коли ми з ним ледь знайомі, а моя слина вже стікає по його торсу? Ще й половина людей, які сиділи — весело косяться в наш бік. От нелюди!

Витираючи серветками їдку рожеву сорочку з мереживом та блискітками, я ледь стримувалася, аби не почати лаятись на всю кав'ярню. Те, що мої червоні щоки було видно з іншого кінця міста — то таке. Те, що руки тремтіли, коли я намагалася відтерти з нього те, що відтерти не можна було — теж таке собі. Якось пережити ще можна. Але той задоволений погляд Рейна, яким він на мене дивився під час мого особистого катування — я в житті не забуду.

Певно голодний кіт, на якого з неба звалилась величезна туша смаженої курки й ванна молока, виглядав би менш щасливим. Тому я зібрала всю волю в кулак, відліпила себе від мокрого Рейна та сіла на своє місце, ніби нічого не сталося. Попри змарнований недоковток кави, у мене залишилася майже повна чашка і я стала мовчки компенсувати стрес від цієї ситуації  своїм замовленням. Як тільки я сунула в рот шматочок медовика, цей безсовісний слідчий відпив своєї кави та з кам'яним обличчям мовив:

— А у тебе досить ніжні руки, — видав чоловік, змушуючи мене вкотре вдавитися. А потім ще й додав, — я навіть почав заздрити тим, кого ти ними  торкалася.

Бабця за сусіднім столом скосила на цього недоромантика милий погляд, по доброму хилитаючи головою. В неї на лобі аж світився напис "Який гарний хлопчик, як гарно залицяється до цієї незграби!". А от в мене від них обох в голові загорівся лише перелік тих, кого я цими ручками добровільно торкалася за останній рік. З живих — тільки цей мокрий слідчий та Айрон. Тому я поспішила перепитати, якому саме мертвецю він заздрив.

— Ти про містера Рейнальда та його повторний розтин, який я вчора провела? — бабця вдавилася пиріжком та витріщилася на мене, як на ненормальну. Не те щоб я була нормальною, але мене щиро обурювало, що вона його порахувала більш адекватним за мене. — Чи про те тіло Пея Волша, котре викинуло на берег течією? Я тобі гарантую, примарам абсолютно байдуже як їхнього тіла торкаються.

— Яка ж ти, — запнувся чоловік, покосившись на шоковану бабцю, яка встигла нас вже разів десять перехрестити. Певно вирішив змилостивитись над її вухами й продовжив, — професійна некромантка. Настільки то-о-онко відчуваєш, де треба різати! Ще й зашиваєш потім гарно, аби рідні могли спокійно поховати тіло...

— Ти, щоб знав. Хто ж іще крім мене це робитиме? — ситуація швидко змінилася на мою користь і я щасливо відкинулася на спинку стільця. Бабцю серце теж стало пускати та вона вже просто допитливо повертала лице то на мене, то на Лоріана. — Я ж єдина, хто бачить їх "внутрішній світ" останній раз. Маю поважати.

— Щоб ти ще живих так само поважала, як мертвих, — тихо додав Рейн, миттю доїдаючи свій обід. Потім здійнявся з місця та став одягатися.

— У живих багато часу, щоб заслужити цю повагу. А от в мертвих часу обмаль. Та й можливостей теж. Їм більше треба, — знизала плечима та теж одягнулася. Бабця зависла, не знаючи кому віддати перемогу у цьому двобої. Певно нічия її не влаштовувала і вона не знайшла нічого кращого, ніж посміхнутися мені.

На виході з кав'ярні, в моє лице вдарив сильний вітер. Було ніяково після теплої розмови у затишному місці повертатися на такий холод. Тому я опустила ніс і увіткнула його в комір. Зненацька поверх нього опустився шарф та я почула збоку голос Лоріана:

— Може мертві люди й кращі, але вони ніколи не загорнуть тебе в щось тепле.  

— Можливо й так, — не хотіла визнавати його правоту.

Дорога до слідчого відділу не зайняла багато часу. Колючі сніжинки з хуртовини непогано підганяли нас, а мороз ще й додавав чудової мотивації. Не хотілося ні буркотіти, ні сперечатися, ні сваритися — лише трохи швидше дістатися до тепла й погрітися. Так воно і сталося.

Коли наші замерзлі тіла увійшли в головний зал, міс Нея хитро стиснула губи та швидше відправила нас на гору. Вже на сходах мені почулося невловиме — "Грійтеся, бурульки. А то ваше кохання поки що навіть мої вуха не зігріває".

Замерзлі ноги заніміли й не хотіли слухатися, але продовжувала йти наверх, до нещасного кабінету. Там принаймні було тепло й можна було скинути верхній одяг. Я вже навіть подумала, що нарешті впаду на свій рідненький диван та трохи полежу,  але Рейн чомусь продовжував іти за мною навіть коли ми пройшли їхній з Джері кабінет.

— Щось не так? — поцікавилася, нервово поглядаючи на місцевого переслідувача маніяка. — Тобі хіба не треба перевдягнути сорочку?

— Я саме це і збираюся зробити, — абсолютно спокійно відповів він, ні на мить не відстаючи.

— В моєму кабінеті...? — натякала глузливим тоном. — Може до свого підеш?

— Я б пішов, але, як на зло, здав у хімчистку весь свій запасний одяг.

— І ти вирішив з мене блузку стягнути? — розсміялася на весь поверх, відкриваючи двері в кабінет. Пальто відразу ж полетіло на стілець і я поставила грітися чайник. — Не знайшов ніякого кращого виходу?

— Взагалі-то я думав стягнути в тебе тимчасово халат, щоб в мокрому не сидіти до кінця дня. Але твоя ідея теж непогана.

Лоріан весело скинув з себе верхній одяг, залишив його поруч з моїм та пройшов ближче. Поки я діставала чашку зі столу, він мовчки всівся на нього зверху та став повільно розстібувати ґудзик на своїй сорочці. Від гарного вигляду я аж завмерла на місці, не чуючи, як свистить місцевий монстр. Брудну тканину поступово змінила бліда шкіра і за мить, Лоріан вже витирав свій торс вологими серветками, які дістав з кишені.

Було дивно та бентежно розглядати його зблизька. Здавалося, ніби варто простягнути руку вперед і мої пальці торкнуться підтягнутого тіла. Серце шалено зайшлося, викликаючи чортову тахікардію та бажання так і вчинити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍