Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 12

— Тур?.. — трохи здивовано промовив запорожець, підводячись в стременах і вдивляючись у море сріблястих трав, що колихалося навколо. — Чорт! Невже якась із наших ялівок в охоті? Як же він занюхав?

Полупуд послинив палець і підніс руку над головою, визначаючи напрям вітру.

— Ну, точно... Якраз туди віє, зараза. Тільки цього клопоту нам зараз і не вистачало.

Підтверджуючи правильність здогаду зі стада почулося протяжне мукання корови. І тур негайно заревів у відповідь. Голосно, вимогливо і, що важливіше, істотно ближче, ніж перший раз. Хоча самої тварини серед високих, врівень із сідлом, стебел ковили, чорнобилю, полину та інших степових трав видно ще не було.

Тур...

Я порився в пам'яті і пригадав, що читав про степових велетнів, про яких у моєму світі давно вже забули. Оскільки при посильній допомозі людини, ці предки нинішнього поголів'я ВРХ остаточно вимерли ще на початку сімнадцятого століття.

До речі, ось і перші прив’язки до епохи, куди мене занесло, появилися...

Коли була офіційно зафіксована смерть останнього представника, точно пригадати не вдалося. До того ж, мені цілком міг попастися і нелегал, який уник статистичного обліку... Або мігрант з неохоплених цивілізацією місць. Ну, а якщо без жартів — і тури все ще «борознять простори українського степу», значить на дворі максимум перша половина ХVII століття. А поява першої Січі — Томаківської, а не замку Вишневецьких на Хортиці — датована другою половиною шістнадцятого століття. На жаль, знову таки, за офіційною версією... Така ось вилка.

Але над цим можна і пізніше поміркувати, оскільки, окрім умовної дати смерті цього виду ссавців, я згадав, що тур був дуже небезпечним і лютим. Дорослий самець — це не тільки цінне хутро… (ага, вже регочу), а два метри в холці, півтори тонни суцільних м'язів і довгі, гострі роги. Причому, незважаючи на значну масу, тур рухався дуже швидко. На коротких дистанціях легко наздоганяв коня... навіть без вершника. І, якщо вірити очевидцям, підхопивши коня на роги, міг закинути його на дерево. Так що у колі середньовічних шукачів гострих відчуттів полювання на тура вважалося значно небезпечнішим, ніж на ведмедя...

Це я сказав: «був»?!

Дужа чорно-бура спина розпорола травостій метрів за п'ятдесят правіше від нас, впевнено тримаючи курс на стадо. Ведений запахом і інстинктом, бик рухався точно тримаючись цілі, як магнітна торпеда чи атакуюча акула. Але ось на якусь мить вітер змінив напрямок, і тур зупинився. Пирхнув роздратовано, підняв голову, принюхуючись, — і над травами показалися страхітливих розмірів роги. За півметра в кожному... не менше. Навіть, якщо у страху очі великі. І не розведені в боки, як у домашніх биків чи буйволів, а націлені вперед. Бойові вила, а не роги.

— Ой, не вчасно його нелегка принесла... — невдоволено буркнув Полупуд, підводячись у  стременах і уважно оглядаючи тварину. — Здоровенний бугай... Наробить біди, якщо до обозу добереться... Треба його якось відігнати... — козак вийняв із сагайдака складений лук, той самий, відібраний у бека, перевірив натяг тятиви і невдоволено скривився. — І це ще найкращий... Ех, мушкет б сюди. Хоч з одним зарядом... — потім згадав про мене. — Чуєш, Петре: ти не пхайся. Давай, до жіноцтва... Від гріха подалі... З туром жарти погані. І Отче наш промовити не встигнеш, як до ангелів підеш. Або куди там тобі святий тезка призначить.

Рев бика, що підкликав самку, стривожив і жінок. Що таке розлючений бугай сільським жителям пояснювати не треба. Забувши про горе і сльози, дівки та молодиці перебралися на протилежний бік обозу, вставши під захист возів і флегматичних волів. Я, загалом, теж був не проти заховатися куди подалі від дикої тварюки... але, приєднається до жінок... Дзуськи! Вибачай, Василю, але ти помиляєшся. Ховаючись за возом від кожної біди, козаком не станеш.

Користуючись з того, що запорожець більше не звертає на мене уваги, я потихеньку рушив слідом за ним, тримаючись лівіше, щоб взяти тура у вилку. Із загального розвитку я знав, що тварини завжди атакують найближчу ціль і вибирати не люблять. Тому якийсь час перебувають у розгубленості. А навіть така маленька хитрість могла дати козакові зайві секунди для прицілювання або й для додаткового пострілу.

Відчувши наближення вершників, величезний бик на якийсь час завмер, поводячи головою. Довгі вигнуті роги тура, темніші і добре видимі на сріблясто-сірому тлі трав, нагадували нахилену вперед рамку радіолокатора, що ловить стійкий сигнал. Ось він повернув голову в мій бік, потім — націлився на запорожця. Але тут «гуляща» корова заклично замукала, і тур, забувши про людей або не вважаючи їх загрозою, рушив на поклик плоті. Додаючи в швидкості з кожним кроком...

Незначна відстань до обозу не дозволяла зволікати. Ще півхвилини, хвилина і буде пізно. Тому Василь голосно свиснув, привертаючи увагу тура, пришпорив коня і помчав бикові назустріч, трохи забираючи вправо. Метрів на п'ять, не більше. А як тільки порівнявся, випустив у нього, одна за одною, дві чи три стріли...

Тур заревів од болю і, з несподіваною для такої туші спритністю, майже не втрачаючи швидкості та часу, розвернувся в бік ворога. Я навіть усвідомити не встиг, як це сталося. На тій же кориді бик, що промахнуся після нападу на тореадора, біжить за інерцією мало не до протилежного краю арени і тільки там, після тривалих роздумів, готується для повторної атаки. А тут, все відбулося практично миттєво.

Сухе потьохкування тятиви, короткий рик болю... і величезний, розлючений звір уже атакує ворога. Алюром не поступаючись коневі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍