Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Пустивши поводи, Василь розвернувся в сідлі і продовжував стріляти. Але, схоже, особливої ​​шкоди це турові не завдавало. Боки він не підставляв, а в похилене чоло цілити, що з рогатки по броні танка клацати. Там і кувалдою треба знати куди гепнути, щоб результат був... Зате відстань між вершником і звіром скорочувалася буквально на очах.

Відчувши волю і підсвідомо шукаючи порятунку у людей, кінь запорожця не став тікати в степ, а заклав широку дугу, кінець якої упирався в обоз. І... завдяки щасливому випадку, пролягав поруч зі мною...

Щасливого, оскільки і я отримав шанс взяти посильну участь в смертельному полюванні...

Свій перший і останній лук я тримав в руках приблизно в семирічному віці. Він був виготовлений з вербової гілки і рибальської волосіні, стріляв вирізаними з очерету стрілами і призначався для війни з жабами в ставку. Татарський лук, яким мене озброїв Василь, був куди важчим і тугішим. Але принцип дії той же... Та й ціль крупніша разів у сто. Саме ця обставина і спонукало мене на геройство, якому співаємо ми пісню.

І дурневі зрозуміло, що з такою стрілецькою підготовкою в конкурсі на кращого Робін Гуда я б не став брати участь, але потрапити в тушу габаритами три на два метри, навіть якщо та несеться щодуху, з відстані в десяток кроків, можна спробувати.

Загалом, приготувався в міру розуміння і, коли чорно-бура тварюка порівнялася зі мною, спустив тятиву. Отримав по пальцях... і, звичайно ж, забувши про необхідність взяти випередження, промахнувся... Майже.

Мені пощастило двічі. По-перше, — витягнута навмання з сагайдака стріла виявилася не бронебійною, а мисливською — з ріжучим наконечником. По-друге, — знову ж таки, завдяки щасливому випадку, вона не потрапила в бік тура, оскільки навряд чи завдала б йому хоч яку-небудь істотну шкоду. Зате, дуже вдало чиркнула по куприку... В тому самому місці, де починається хвіст. Може, у бика там була стара, незагоєні рана, а може, місце таке, особливо хворобливе, я не ветеринар, не знаю, — але величезний звір чи то булькнув, то чи гикнув… і зупинився, зариваючись в землю передніми ногами. А в наступну мить у мій бік повернулася морда розлюченого тура...

У благовидного дідуся з німбом над головою, що сидить на хмарі, чинно звісивши ніжки, я, як і більшість однолітків, ніколи не вірив. Зате тепер, дивлячись у налиті кров'ю і ненавистю очі звіра, націлені на мене роги, дмухаючі парою ніздрі і на злітаючі з губ жовтуваті клапті піни, зрозумів — церква не бреше: диявол є. І зараз він підхопить мене на свої вила і потягне просто в пекло. Щоб не зневажав Бога і не ліз, куди не просять. Сказано було: «в обоз до жінок», ось і нічого на амбразуру кидатися... справжнім героям попід ноги плентатися.

Загалом, як кажуть мудрі люди: за добре діло розплати не минути.

Мій кінь, здається, також уявляв себе великим грішником і пекла побоювався всерйоз... Тому що навіть не заіржав — заверещав з жаху й помчав геть з усіх чотирьох копит, не чекаючи, поки недотепа-вершник зволить прокинутися і віддати команду. Та так жваво, що замалим не викинув мене з сідла.

Поводи були відпущені раніше — заважали стріляти, а тепер за ними пішов і лук. Усвідомлюючи, що моє життя зараз залежить лише від швидкості коня і міці рук, я припав до гриви, вчепившись у неї так міцно, як тільки міг і закричав, що блаженний:

— Винось, рідний! Давай! Пішов! Пішов!.. — або якось так.

Навряд чи татарський кінь розумів українську мову, але від того що я волав йому просто у вухо, ходу все ж додав. Хоча, здавалося б, куди більше. Я навіть не уявляв собі, що коні можуть мчати з такою прудкістю. Земля під копитами мигтіла із запаморочливою швидкістю.

Тур, зрозумівши, що ще мить і цей ворог теж від нього втече, ще раз гучно заревів, роздер копитом землю і розвернувся до попередньої цілі...

Миттєво оцінивши ситуацію, Полупуд усе зробив так, немов був готовий до моїх дій заздалегідь. Не марнуючи ні секунди, зупинив коня і, використовуючи нерухомість звіра, неквапливо прицілився.

І потрапив, як слід. Гостра, ніби шило, призначена для пробивання сталевих панцирів, бронебійна стріла увійшла точно в праве око звіра... А коли тур, обпечений болем, трохи смикнув мордою, друга стріла немов виросла поруч із першою. Тільки в лівому оці...

Степовий велетень жалібно замукав, захитався на ногах, що підгиналися під ним, захрипів і впав. Так що земля загула. Потім завалився на бік і забився в передсмертних конвульсіях, ламаючи трави і здіймаючи хмару куряви.

Звичайно ж, про все це я дізнався пізніше, а тепер мої зусилля були зосереджені на тому, щоб утриматися на спині коня, що нісся стрімголов у скаженому галопі. А коли я все ж зумів взяти поводи в свої руки, то зрозумів, що пригоди мої на цьому не закінчилися.

Смертельно переляканий кінь закусив вудила і поніс. Не розбираючи дороги. Аби швидше і подалі. І, як часто буває в житті, тікаючи від однієї небезпеки, стрімголов, мчав назустріч іншій... А саме — стіні з важко навантажених возів. Налетівши на які, швидше за все, розіб’ється на смерть. І мене заодно покалічить. Може, обійдеться і без летального результату, але як мінімум, з численними синцями та переломами.

Досвідчений вершник, напевно, зміг би впоратися з конем, вкоськати, заспокоїти... Направити в бік. Але я не мав ані найменшого поняття, як цього досягти. Всі мої спроби керувати напрямом, використовуючи поводи і коліна, не справляли на коня жодного враження. Навпаки, схоже, він і їх сприймав як додатковий посил і намагався бігти ще швидше. А до обозу вже залишалося зовсім нічого.