Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Что-то раньше я вас здесь не видела, – сказала жінка в очікуванні ліфта.

         Спершу Іван хотів сказати, що тільки нещодавно приїхав сюди, але швидко, між іншим, зметикував, що ця відповідь може здатися надто очевидною, й від того підозрілою. Тому він сказав лиш наступне:

         – Я дуже нечасто виходжу з квартири. Та й звідки ви тут всіх будете знати?  – Ну хорошо, хорошо, – перебила вона Івана. Її телефон в сумочці гучно задзвонив якоюсь старою радянською піснею.

         Двері ліфта відчинились, й Іван Родіонович першим нагло забіг туди. Це був невеличкий пасажирський ліфт, й через це рюкзак нашого героя трохи здавлював тучне тіло зрілої жінки. Тут також висіло дзеркало, від якого Іван Родіонович, наче той Нарцис, врешті не відводив погляду: приправляв зачіску та оцінював свій кокетний погляд.

         Ліфт зупинився на п’ятому поверсі. Жіночка вийшла, а Іван, на секунду відірвавши погляд від дзеркала, натиснув на кнопку дев’ятого поверху та знову повернувся до себе любимого.

         Нарешті йому вже ніхто не заважав. Іван зосередився на завданні, та вирішив скласти всю хронологію сьогоднішнього дня, щоб зрозуміти, чи все він правильно робив (так, з точки зору совісті!). «Я поїхав на саму окраїну Києва, щоб просто забрати кошеня, – роздумував Іван Родіонович, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, – і не більше. Всього лиш маленьке кошеня, і я добре вгоджу моєму другові… – двері ліфта прочинились в різні сторони, й зосереджений Іван ледь не впав від раптового поштовху, коли він зупинився. Іван Родіонович вийшов звідти та став посеред коридору, поміж квартирами. – Вгоджу моєму другові, та стану лідером цих маленьких людей. Проте ні, не лідером, – я не хочу ніким керувати, це ж надто банально. Я просто хотів би назавжди забезпечити себе у всьому». Й мимоволі він уявив собі золоті береги Чорного, Середземного моря та синяву неозорної океанської гладі.

Совість підказувала Іванові не зупинятись, тому він попрямував по доволі занедбаному, на відміну від вестибюлю, коридору. Сміттєпровід тут не працював (точніше, його дверцята були намертво заварені), фарба на стінах подекуди злізла, й на її місті залишилась гола панель. А через надто тускле освітлення було взагалі неприємно ходити тут з відкритими очима, аби намагатись знайти свій номер квартири.

         Проте Іван Родіонович знайшов 91 номер на вхідних чорних дверях доволі швидко. Він підійшов до них впритул та зняв з плеч рюкзака. Повільно, дуже повільно розкрив його, – видно, все ще панічно боявся можливості того, що хтось зненацька його помітить. Ще й ці двері знаходяться в самому кінці коридору… Коли він дістав перший інструмент, яким хотів зламати замок – викрутку, то руки в нього стали дрижати, як в п’яного. Все ж, Іван розумів що кроку назад немає, та що тепер важливий кожен рух інструментом.

         Через хвилину йому стало так дурно, що він вже й вирішив нічого не зламувати, а просто купити нове кошеня. Звичайно, така ідея вже приходила йому в голову – вона доволі очевидна. Але ще вчора, та навіть в дорозі сюди, йому здавалось, що зробити так (тобто купити кошеня) – зовсім несправедливо та неправильно з його сторони, бо таким чином він серйозно підводить свого важливого друга, – або ж, фактично, підводить самого себе. В цій же ситуації думки його змінились буквально в моменті! Івана наче блискавкою вдарило, – аж викрутка випала з його рук. Він оперся спиною об двері та став витирати мармизу долонями. Йому приходили думки, що його зараз не повинно тут бути. Але тут все змінилося, коли Іван Родіонович почув за дверима деякий звук.

         Звук цей, який одразу став повторюватись, скинув всі упередження Івана. Він відчув, що стоїть майже впритул до своєї цілі. І це було нявчання, коротке, пискляве нявчання кошеняти, яке почуло рухи за дверима, та яке зараз, скоріш за все, сиділо за ними в очікуванні старого хазяїна. Івана Родіоновича це вельми зворушило. Від того, що кошеня нявчало надто часто та жалібно, він подумав, що йому самотньо та що воно голодне; й що із Андрієм Прокоповичем йому буде навіть краще.

         Отже, заспокоївшись, Іван підняв викрутку з тонким та довгим стержнем та став навколішки. Кошеня не полишало нявчати, й він мусив робити все якомога швидше. Замкова щілина була прямо перед ним, й Іван дивився на неї, докладав багато зусиль аби зосередитись на роботі – щоб руки не тремтіли, адже так нічого не вийде.

         Глибоко вдихнувши, Іван Родіонович протягнув маленьку, з тонесеньким плоским наконечником викрутку до замкової щілини. Врешті наконечник заглибився на чотири міліметри. Це був хороший результат, й Іван взявся вже двома руками ворушити замок. І таким чином він намагався зламати серцевину замка – головний його механізм, на протязі цілої хвилини, відволікаючись тільки на звуки ліфту, які кожен раз були настільки гучними, що Іван ніяк не міг зрозуміти, чи зупинились на його дев’ятому поверсі, чи на нижчому, сьомому.

         Однак, в нього нічого не виходило. Він ворушив замок в різні боки, лаявся (пошепки), але ніяк не міг зрозуміти, в чому була проблема. Проте нашим читачам ми її відкриємо. Справа вся в тому, що на цих дверях використовувався врізний замок (а не ригельний, як зазвичай використовується на вхідних дверях), та до того ж старий, радянських часів, тож всі пружини в ньому стали доволі тугими, і навіть з ключем тут приходилось потрудитись, – то що вже казати про маленьку викрутку, якою Іван хотів зламати серцевину, а з нею й пружину замка – це було неможливо. Тому, неабияк втомившись, він поклав викрутку та взяв інший інструмент – дві скріпки, відповідно вигнуті, як відмички, – одна невеличким кільцем, а друга була прямою та трохи зігнутою в кінці. Все це він підготував ще вдома, втім тепер жалів, що не витратився на професійний набір відмичок. Наразі приходиться задовольнятись тим, чим є.