Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Батько Івана жив в дев’ятиповерховому будинку чеського проекту, які зазвичай коротко називались «чешками». В цих будинках було дуже багато балконів, що простягались по всьому периметру маленькими прямокутниками. На одній стороні першого поверху тут знаходились магазини, на іншій – під’їзди. Сам будинок розташовувався вздовж вузької дороги, по узбіччі обсадженої каштановими деревами, тобто вздовж маленької алеї. Саме навпроти цього дому й зупинився Іван Родіонович, тримаючись за лямки рюкзака.

Тут було шумно. Трохи далі знаходився ринок, в якому попід ногами людей тут і там снували голуби. При цьому на вулиці снувала жахлива спека, тож лоби торговців блистіли кришталевими краплями поту. Івану це сподобалось. Сонячне проміння завжди втомлює, а це, на його думку, грало йому на руку. Він бачив втомлені обличчя перехожих, яким видно зовсім не допомагає вранішня порція кави, – їх спини горбились, вони найбільше в світі хотіли додому.

На годиннику Івана Родіоновича було без десяти третя. Він і не думав, що може тепер випадково зустріти батька, тому як він вже точно мав їхати на Оболонь розписувати храм. Іван рушив до тої сторони будинку, де розташовувались під’їзди. І саме в той момент він неабияк захвилювався. Коли Іван тільки сідав у тролейбус, то сприймав цю всю затію доволі несерйозно, його цікавила тільки нагорода, яку він отримає від Андрія Прокоповича, але не більше того. І звичайно ж, коли людина так далеко від виконання цілі, все здається жартівливим; але коли вона розуміє, що скоро її вихід, то незалежно від досвіду, на її душу все одно лягає пік відповідальності. І саме її так тепер боявся Іван Родіонович. Можливо, цей страх властивий кожному на планеті, тому що ми не знаємо, як доведеться відповідати за той чи інший вчинок. Звичайно (залежно від нашої вихованості), будь-який потворний вчинок може здатися нам дрібницею, проте тоді судити вже будемо не ми, а нас.

Іван Родіонович підійшов до під’їздів. Там сильно тхнуло сигаретним димом. Поблизу дверей висіла дошка оголошень, – вся геть заклеєна різними об’явами. Великі ж, залізні двері були закриті магнітним замком, який відкривався тільки за допомогою домофону. Саме ним хотів спочатку скористуватись Іван Родіонович, щоб потрапити в дім. Його батько жив на останньому поверсі, в 91 квартирі.

У Івана було декілька способів пробратись в дім, – і всі вони не зовсім відрізнялись оригінальністю. На першу спробу Іван Родіонович вирішив подзвонити в будь-яку квартиру з домофону, щоб прикинутися ліфтером. Проте затія ця виявилась марною, адже більшість квартир були: або чомусь недоступними, або вдома слухавку взагалі не брали, й Іван Родіонович мусив марно стояти в під’їзді, притягуючи до себе збентежені погляди людей, що безперестанно чули набридливий звук телефонного виклику; були, звичайно, й такі, що брали слухавку, але тільки-но почувши слово «ліфтер», одразу скінчували розмову, посилаючись, можливо, що з ліфтом в їхньому домі ніяких проблем немає; або ж люди дійсно боялись відкривати, бо вважали, що так прикриваються лиш злодії (що, як можна бачити, є дійсно вагомим резоном). В будь-якому випадку, Іван Родіонович збагнув, що з домофоном в нього нічого не вийде, й тому рішив використати старий метод, якого він ще навчився в дитинстві: він приклав підошву до стіни біля дверей, міцно взявся обома руками за залізну ручку в формі півкола, та став усім тілом хилитись назад. Цей метод часто використовують «домушники», але це працює тільки якщо в дверях слабкий магніт. В даному випадку магніт був чудовий, й отак-от відчинити двері було неможливо. На жаль, ці його дійства побачила доволі моторна жінка років п’ятдесяти. Вона мала сивіюче волосся та великі, втомлені очі. Незважаючи на значну масу, – великий, круглий живіт, товсту, жилисту шию та широкі стегна, – можна було впевнено сказати, що вона займається легкими навантаженнями, або ж фітнесом, – й особливо це видавали її швидкі рухи та впевненість мови.

Будучи критичною, строгою жінкою та, врешті-решт жителькою цього дому, її увагу одразу привернула підозріла молода людина – Іван Родіонович, який і далі намагався відтягнути магніт, навіть не помітивши дами.

– Молодой человек, вы что делаете? – справедливо поцікавилась вона.

Ту ж мить Іван Родіонович обернувся до жінки. Йому стало не те що, м’яко кажучи, ніяково – він чогось подумав, що вона зараз його задушить, і зробить це без великих зусиль. Іван відповів лише, що забув ключі. Він відчував, що його обличчя наче палало, – й зі сторони воно дійсно стало червоним. Воно налилось кров’ю і, здавалось, зараз лусне від ганебності цієї ситуації. Іван Родіонович був, як ми знаємо, людиною із тяжкою вдачею. Його наглість та одвертість нерідко шкодили йому в спілкуванні з людьми. Проте цього разу йому насправді не вистачало міці гостро відповісти їй.

– Я забув ключі, – повторив Іван. – Я живу в 91 квартирі, на останньому поверсі.

         – Ой, молодой человек, – зітхнула жінка, – знаю я таких – «ключи забыли». Ну а что-ж, открою, на свою совесть.

         Приклавши ключ до домофону, парадні двері через секунду відчинились. Вестибюль був, на здивування Івана, прибраний. Сині поштові ящики блистіли, як нові, й лише декілька були зі зламаними дверцятами. 91-ша виявилась одчиненою, й тільки з цікавості Іван Родіонович зазирнув туди. Там знайшлось кілька повідомлень від ЖЕКу – про сплату іпотеки. Розкриваючи листа, Іван Родіонович, насправді, не розраховував побачити заборгованість. І дійсно, нічого неочікуваного він там не побачив, – заборгованості не було, але навпаки, Іван дуже здивувався низьким рахункам на світло та газ. «Видно, татко мало буває дома», – одразу прикинув Іван, поклавши повідомлення назад, в поштову скриньку.