Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 15. Зізнання

Глава 15. Зізнання 

(від імені Еміра) 

 

Я сидів у кабінеті ФБР, стискаючи кулаки до побіління. Всі генти працювали швидко: один з них гортав кадри з камер спостереження, інший зв’язувався з аналітиками. Але я відчував кожну секунду, зо тягнулася мов вічність. В повітрі висіла напруга, яку можна було відчути фізично.

— Знайшли її? — мій голос звучав напружено.

— Дай нам хвилину, Емір, — відповів агент Стівенс, мій давній знайомий. — Камери в холі ще завантажуються.

Я мало не вибухнув від безсилля, коли раптом один з агентів вигукнув:

— Є контакт! Камера на сходовій клітці!

На екрані з’явилося відео: Делайлу хтось схопив, притиснув до стіни. Чоловік у капюшоні витягнув шприц і різко ввів голку їй у руку. Вона спробувала чинити опір, але за секунду ослабла, її тіло безвольно осіло. 

— Прокляття! — я вдарив кулаком по столу.

Я мав краще захищати її. Чому я думав, що в офісі вона у безпеці? Ідот. 

— Спокійніше, — Стівенс кинув на мене швидкий погляд. — Ми відстежимо його.

Агенти швидко змінили камери, намагаючись відслідкувати маршрут викрадача. Він їхав у бік старого міста. Вони втратили його на кілька хвилин, і ця невідомість вбивала мене. Але незабаром один із них вигукнув:

— Знайшли! Чорний фургон. Камера на розі вулиці зафіксувала номерний знак.

— Уже шукаємо адресу, — додав інший агент.

Через кілька хвилин вони визначили, що машина зупинилася біля старого будинку на околиці. ФБР під керівництвом Стівенса негайно почали організувати групу захоплення викрадача.

— Я їду з вами, — твердо сказав я.

— Емір, це не обговорюється, — Стівенс зітхнув. — Ти цивільний.

— І що? Це Делайла! Вона… вона мені важлива! — я не міг зупинитися, слова виривалися самі. — Я її кохаю.

Стівенс довго дивився на мене, потім зітхнув. 

— Добре, але ти одягнеш бронежилет. Цивільні не повинні постраждати.

 

Всю дорогу до місця призначення я не міг знайти собі місця. Кожна хвилина була для мене мов вічність. Делайла десь там, одна, з якимось психопатом, що може її скривдити. Як я таке допустив? Чорт. Хоч би вона не постраждала. Це було єдине про що я благав Аллаха. Ми врятуємо її і я більше ніколи не відпущу її. Нехай вона і не закохана в мене зараз, я зроблю все, щоб вона покохала мене. Не хочу більше боятися і приховувати свої почуття. І так вже досить давно почуваюсь трусом. Делайла подобається мені так давно, що я й порахувати не зможу. 

Все сталося так несподівано, і я навіть не встиг усвідомити, що зі мною відбувається.

 

…У той день Делайла щось гаряче доводила колегам, її голос звучав впевнено, майже владно. Я спостерігав, як вона говорила – енергійно, зі світлом у погляді, з тією самою рішучістю, яка завжди змушувала людей її слухати. Вона жестикулювала руками, підкреслюючи свої слова, а потім усміхнулася – ледь-ледь, самими куточками губ, але цього вистачило, щоб мене розброїти.

Я не знав, що можна закохатися в чиюсь усмішку.

Я не знав, що всередині може щось зрушитися, змусивши тебе дивитися на людину по-іншому.

Але саме тоді я зрозумів: все пропало.

Ця жінка вже зачепила мене сильніше, ніж я хотів би собі зізнатися….

 

 

Ми нарешті прибули на місце. Агенти йшли попереду, а я позаду. Цивільний все ж таки. Не хочу підставляти Стівенса.

Будинок виглядав покинутим: облуплені стіни, вибиті вікна, крізь які просочувалося тьмяне світло вуличних ліхтарів. В повітрі стояв запах вогкості й пилу. Двері були старі, потріскані, з іржавим замком, який агенти швидко зламали спеціальним інструментом.

Всередині панувала моторошна тиша, яку порушували лише наші кроки по скрипучій дерев'яній підлозі. Десь у дальньому кінці коридору чулося приглушене дихання. Я ледве стримувався, щоб не кинутися вперед.

Агенти подали сигнал. Двері вибили, і все пішло швидко. У кімнаті, зв’язаною на ліжку, лежала Делайла. А перед нею…

— Лукас? — я остовпів.

Він стояв із ножем у руках, а його очі горіли якоюсь божевільною одержимістю.

— Ти мене ніколи не помічала, Делайла, — сказав він хрипким голосом. — Я любив тебе весь цей час… а ти навіть не дивилася в мій бік.

Агенти націлили на нього зброю, а він намагався ігнорувати все. Ніби були тільки вони двоє. 

— Опусти ніж, Лукас, — сказав Стівенс.

— Вона моя! — Він різко розвернувся в бік Делайли. 

Я кинувся вперед, але перш ніж він встиг щось зробити, агент застосував тейзер. Лукас завмер, його тіло затремтіло, і він впав.

— Емір?..

Я підбіг до Делайли, розв’язуючи всі мотузки. Мої пальці тремтіли. На обличчі дівчині був синець. Цей виродок вдарив її. 

— Дел…

Дівчина подивилася на мене, ледь піднявши повіки, і знепритомніла.

 

☆

 

Лікарня. Години очікування здавалися вічністю. Я не відходив від її ліжка.

Коли нарешті вийшов лікар, я кинувся до нього.

— Як вона? — у мене пересохло в роті.

— Вона отримала сильний стрес, а також залишки препарату в крові могли викликати тимчасову слабкість. Але небезпеки немає, вона скоро прийде до тями.

Я полегшено видихнув, але напруга в грудях не зникла.

— Ви можете піти відпочити, — додав лікар, але я похитав головою.

— Ні. Я залишуся.

Я повернувся до палати. Дивився на її спокійне обличчя, але в голові крутився лише той жах, який вона пережила. Її переляканий погляд, коли вона не могла чинити опір. Її слабкий голос, який кликав мене перед тим, як вона втратила свідомість.

Якби я не встиг…

Я стиснув кулаки. Ніколи більше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍