Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

Його звали Владислав. Колись — священик, який вірив, що істина — в обряді. Потім — той, хто ховав загиблих без слів. І врешті — людина, яка побачила в тиші більше, ніж у будь-якій проповіді.

 

Після зустрічі з Артемом він довго мовчав. Більше місяця. Він не сказав ні слова навіть на богослужіннях. А потім просто встав посеред зруйнованої церкви й сказав:

 

— Я більше не можу говорити, як раніше. Бо більше не вірю в слово, яке не торкається серця.

 

Це не був вибух. Це була тріщина. Але вона почала рости.

 

Він перестав носити ризи. Відкрив двері церкви для всіх — навіть тих, кого раніше звідти виганяли. Там не було обряду. Тільки розмови. І тиша.

 

— Я не проповідую, — говорив він. — Я запитую. Чи можете ви подивитись собі в очі й не відвернутись?

 

Його слова розходились без гасел. Люди приходили, бо не витримували мовчання у власному серці.

 

Коли його запитали, хто та постать у сірому — він не відповів прямо:

 

— Можливо, це — не хтось. А те, що ми ховали в собі. Можливо, це — наш сором, який навчився ходити.

 

Його обзивали сектантом. На нього писали доноси. Але дехто приїжджав із інших міст. Не послухати — побути.

 

Одного разу, під час чергової розмови, дитина спитала:

 

— Це Бог?

 

Він відповів:

 

— Ні. Бог — мовчить. А цей показує. А далі — твій вибір.

 

Відтоді люди почали називати Владислава “голосом між берегами”. Але він сам казав інакше:

 

— Я не голос. Я — вухо. Бо досить вже кричати. Пора — чути.

 

І так у Волиці з’явився перший, хто не закликав вірити. А нагадав, що можна — не боятись себе.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍