Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Дівчата, – голосом, що дзвеніло від задоволення, прокричав він, – наші плани виконані на всі сто відсотків! Ви молодці!

Не стримуючи радості, Андраш підійшов до Ані. Він, з непідробною теплотою і жартівливістю, почав “розкружляти” її по магазину, легко піднімаючи її за руку і крутячись разом із нею навколо прилавків, як на справжньому святкуванні. Сміх і веселощі заполонили простір, а клієнти й стажери приєднувались до цієї несподіваної карнавалової атмосфери.

Лілі, яка завжди була стриманою і зосередженою, не могла повірити своїм очам. Вона застигла на місці, дивлячись, як Андраш із захопленням і радістю кружляє Аню між полицями, немов вони стали частиною якогось святкового ритуалу.

— Ну, Аню, – здивовано сказала Лілі, хитро посміхаючись, – виглядає, що сьогодні ти — зірка нашого магазину!

Аня, трохи рум’янючася, але теж усміхаючись, відчула, як напруга та буденність відступають, залишаючи місце справжній радості. Цей момент, сповнений теплоти, взаєморозуміння й легкого безтурботного жарту, навчив її, що навіть у повсякденній роботі можна знаходити просте, але безцінне щастя.

Андраш, завершуючи свою “танцювальну” екскурсію, підняв Аню до слова подяки, і кожен його жест, кожен сміх нагадував усім, що успіх команди — це не лише цифри, а й людські емоції, взаємопідтримка та здатність святкувати навіть найменші перемоги.
 

Раптом, коли Аня повернулася до роботи, її увагу привернув знайомий силует. Вона помітила чоловіка, який стояв прямо навпроти входу, і, як завжди, не могла зрозуміти, куди саме він дивиться. Його погляд був спрямований так, ніби він уважно спостерігав за нею, але вираз обличчя лишався невідомим, немов схований за тінню.

Аня, трохи налякано, підійшла до Лілі, яка займалася підготовкою вітрини, і тихо запитала:
— Лілі, а ти не бачила цього чоловіка?

Лілі підняла голову, кивнула і відповіла:
— Так, я його бачу вже близько тижня. Він постійно з’являється поруч із магазином.

Вона задумливо додала:
— Можливо, він працює десь поблизу, або, може, чекає когось. А буває й таке, що він може бути черговим шанувальником Ані.

Аня нахилилася, розглядаючи силуэт, який мовчки спостерігав. У неї в голові крутилися питання: хто він? Чому він так часто з’являється? Чи може він насправді щось шукає або просто в захваті від неї? Хоча думки збуджували її цікавість, невідомість і легка тривога змушували серце битися швидше.

Вона відчула, як холодний подих вечора охоплює її, і зрозуміла, що, можливо, варто залишити це питання без відповіді – поки не настане час, коли вона зможе розібратися з власними почуттями і з’ясувати, що саме ховається за тим мовчазним поглядом. Лілі, помітивши її знервованість, тільки злегка посміхнулася, мовляв, все буде добре. Але для Ані це залишалося ще однією загадкою, яка підсилювала атмосферу неспокою і таємничості, що огортала її звичне життя.

Наступного дня Аня знову побачила цього чоловіка. Вона помітила його краєм ока, коли допомагала клієнту вибрати подарунок. Серце тьохнуло — він стояв на тому ж місці, як і завжди. Здавалося, що він ніби випадково тут опинився, але інтуїція підказувала їй інше.

Коли клієнт пішов, Аня вийшла в підсобку, дістала телефон і набрала Каміля. Він відповів майже одразу.

— Привіт, Аню. Як ти? — його голос був теплим, але в ньому відчувалася легка стурбованість.

— Привіт. Я знову його бачила, — сказала вона, обережно виглянувши у вітрину магазину. — Він просто стоїть і дивиться. Це вже не здається мені випадковістю.

Каміль трохи помовчав, а потім відповів:

— Аню, не хвилюйся. Будапешт — спокійне місто, тут рідко трапляється щось небезпечне. Можливо, це збіг.

— Я б теж хотіла так думати, — зітхнула вона.

— Слухай, давай зробимо так. Коли закінчиш роботу, одразу подзвони мені, і ми будемо говорити, поки ти не дістанешся додому.

Ця ідея здалася Ані хорошою. Так вона хоча б не почуватиметься самотньою дорогою додому.

Так і сталося. Після зміни вона вийшла з магазину, тримаючи телефон у руці.

— Вже йду, — сказала, як тільки Каміль відповів.

— Добре. Розкажи, як пройшов день?

Вони розмовляли про все: про клієнтів, про смішну ситуацію з Лілі, про те, що Каміль почав звикати до нового міста.

— Ти уявляєш, я сьогодні вперше спробував віденський шніцель, і це щось неймовірне, — сміявся він.

Аня теж посміхнулася.

— От бачиш, ти відкриваєш для себе щось нове, — сказала вона.

— Але, чесно кажучи, мені більше хочеться відкрити щось нове разом із тобою, — зізнався Каміль.

Ці слова викликали у неї тепло десь глибоко в грудях. Вона навіть на мить забула про свою тривогу.

— Мені теж цього хочеться, — тихо сказала вона.

Коли вона дійшла до свого будинку, її серце вже не калатало від страху.

— Я вдома, — сказала вона.

— Чудово. Тепер можеш спокійно відпочити.

— Дякую, Камілю. Ти справді мене заспокоїв.

— Завжди, Аню.

Вона зайшла всередину, вимкнула телефон і вперше за кілька днів відчула, що може спокійно спати.

Минув тиждень, і Аня вже почала сумніватися, чи справді їй не здалося, чи цей чоловік взагалі мав якесь відношення до неї. Можливо, він просто був випадковим перехожим, який чекав когось біля магазину, а вона лише надала цьому надто великого значення.

Що б це не було, тепер він зник, і разом із ним зникло й напруження, яке вона відчувала щоразу, коли виходила з магазину. Її дні знову набули звичної течії: робота, клієнти, розмови з Лілі, іноді повідомлення від Каміля.

Проте, попри полегшення, глибоко всередині вона відчувала щось дивне. Це було схоже на порожнечу. Немовби частинка її вже звикла до таємниці, яка була поряд. І тепер, коли загадковий силует зник, залишилася лише тиша.

“Може, я просто накручувала себе”, — думала вона, готуючи нову колекцію сувенірів до виставлення.

— Ну що, Аню, твій таємний шанувальник більше не з’являється? — пожартувала Лілі, складаючи товари на полицю.