Читати книгу - "Сини змієногої богині"

злодії шукали старі грабіжницькі лази скіфів та сарматів, пробиралися ними в поховання (земля там м’якіша від материкової), сподіваючись знайти те, що не загледіли попередні злодії. А втім, частіше всього вони рили не кручений лаз від підошви кургану, а з самої вершини викопували просторий колодязь – якраз над центральним похованням, знизу убезпечували себе кріпленням, і вже тоді починали шукати небіжчиків. Часто злодії гинули, як спричинявся обвал, багато з них, все життя риючи стародавні поховання, так нічого вартого й не знаходили. Навпаки, втрачали те, що мали. (Це про такого копача-скарбошукача йдеться у Карпенка-Карого – Бонавентуру із «Ста тисяч: «Наче і розумний, а дурний, – говорить один з героїв. – Тридцять літ шукає кладів і голий став, як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав…»)

Якось археолог Борис Мозолевський, відкривач знаменитої Товстої Могили, у якій він знайшов знамениту пектораль, розповідав журналістам, як він познайомився з нащадками одного з тих, хто грабував кургани у минулому столітті. То була немолода вже, літ під 65 жінка. Вона розповіла, що її дід Ларіон хлопчиком спостерігав за розкопками археолога Забєліна, а вирісши, як і інші його односельці, крадькома ночами пробував ритися в курганах.

Шукачі скарбів ніколи не працювали поодинці – та й що одинак зробить? Були вони добре організовані в групи (зграї, банди?), мали добрі інструменти і взагалі були людьми тямущими. Існували цілі династії могильних крадіїв на півдні України, у яких батьки передавали досвід дітям, а ті своїм нащадкам. Такі бригади досвідчених скарбошукачів випорожнювали кургани безпомильно, і після них мало що залишалося археологам.

«У нас є могили предків, спробуйте їх розшукати і зруйнувати…»

…Коли Дарій І Гістасп, непереможний до того владар величезної Перської імперії та її орди, марно ганявся за скіфами в степах Північного Причорномор’я, виснажуючи й гублячи своє військо, звернувся врешті до Іданфірса з пропозицією, що була як благання: припинити відступ і або розпочати битву, або визнати себе слабшим, підкоритися і стати його данником, то почув у відповідь:

– Знай, персе, який я: і раніше не втікав я зі страху ні від кого з людей, і тепер не тікаю від тебе… А чому я не кваплюся битися з тобою, я й це тобі роз’ясню: у нас нема ні міст, ні засіяної землі, через яку ми поквапилися б битися з вами зі страху, аби вони не були захоплені й спустошені. Якби треба було що б то не стало прискорити бій, то у нас є могили предків: ось спробуйте розшукати і зруйнувати їх, – тоді дізнаєтесь, чи будемо ми з вами битися заради могил, чи ні…

Дарій не знайшов могил скіфських пращурів, прадідів, дідів і батьків – на своє щастя. Бо тому й уцілів, що не знайшов, і повернувся – хоч і з ганьбою та спустошеним військом – у свою Персію…

Сьогоднішні «перси» їх знаходять – та й що їх нині шукати, як вони на видноті й беззахисні. І охороняються законами лише на папері, який усе стерпить. І терпить. Сьогоднішні орди розбійників і варварів їх нищать. Бо – не бояться…

А втім, кого боятися, як скіфів уже більше як тисячоліття немає у цьому світі.

Але ж ми є, українці, спадкоємці їхні – не лише територіально прапра… онуки їхні, а й по культурних надбаннях, по нашій спільній землі, Батьківщині та історії. То чому ж ми дозволяємо їхні могили нищити, адже то могили наших попередників на теренах України.

Гай, гай, виявляється, таки помилився Льюїс Генрі Морґан, американський етнограф, археолог, історик первісного суспільства, коли проголосив свою концепцію, що варварство почалося з винайдення гончарства і, мовляв, закінчилося з винайденням писемності…

Воно й нині процвітає, тільки вже грамотне – на відміну від готів чи гунів, «бича людства» Аттили.

Воно процвітає, а разом з ним і епоха варварства триває!

…Як свідчить легенда – хіба легенда? – скіфи шанували пам’ять предків і честь їхню, і славу, і останні пристанища в цьому світі пильно оберігали, ладні за їхнє збереження і життя власного не пошкодувати. Розрити могилу у них вважалося (хоча й серед них були варвари й могильні святотатці!) великим (чи не найбільшим) злочином і святотатством та зрадою свого народу. А з тими, хто, попри все, зважувався на таку наругу і грабував могили, вони, коли ловили їх, чинили скорий суд: вивозили такого варвара в степ подалі від доріг та людських поселень, ламали йому хребет і кидали його посеред степу – на поталу хижим звірам і птахам.

Жорстоко? Можливо, але…

Але скіфи, рятуючи поховання своїх предків, не були ані варварами, ані жорстокими. А були всього лише справедливими, діючи за пізнішим нашим, слов’яно-українським принципом: катюзі по заслузі!

І лише одному з них не поталанило…
P. S. до розділу

…Він вигулькнув під дерев’яним перекриттям у куті ями – скелет чоловіка. Археологів здивувала його поза: чоловік лежав, скорчившись на грудях, лицем униз, упершись головою в кут поховальної камери. Руки – зігнуті і кистями притиснуті до горла, а ноги неприродно повернуті колінами вліво. Він наче сидів навпочіпки, притулившись боком до стіни. Гм… Що за дивна поза поховання?