Читати книгу - "Сини змієногої богині"

class="book">А ось в Болгарії такі кургани залишають посеред оброблюваних полів, оберігають їх, не даючи нікому й пальцем зачепити. Як і в Німеччині, де до курганів возять екскурсії і в першу чергу школярів. Цінні пам’ятки археології після розкопування в Англії, наприклад, чи, скажімо, в Швейцарії, Австрії, Італії консервують і споруджують над ними павільйони, що захищають їх від руйнування, і вони стають центрами туризму, ще й приносять державі значний прибуток.

Кажуть, що у Франції, наприклад, навіть змінюють траси швидкісних автомагістралей, якщо на їхньому шляху виявиться якийсь прадавній курган.

Факт: у наших музеях зберігаються речі з розкопок давніх курганів, яким ціни немає. Власне, ціна їм навзагал – мільярди доларів. А скільки втрачено і втрачається – і в матеріальному плані, і в плані духовності та культури. Цілком справедливо зауважив археолог Є. Яровий: ніхто з нас і не підозрює, що свою ціну – крім землі, у нас мають і кургани, і ціна їм вища за ті урожаї, що отримують на тім місці, де вони ще недавно здіймалися. Та й розкопки кургану приносять державі більший прибуток, аніж кошти, витрачені на розкопки. Чого варте, наприклад, відкриття скіфського золота в Україні, багатства Чортомлика, Солохи, Куль-Оби та інших пам’яток.

А ті кургани, які ще вціліли, треба залишити в спадок нашим нащадкам – як величезну цінність.

«Тим самим ми збережемо хоч би частково своєрідність регіонів Європи, в сім’ю народів яких ми так пориваємось увійти. То чи розумно тоді знищувати те, що дісталося нам за так?»

«Після закінчення розкопок, – пише далі археолог, – я завжди ловлю себе на думці, що прекрасний природній ландшафт втрачає частину своєї душі і зачарування, коли на місці курганного насипу залишається рівне, сумовите поле. Обвітрені і облиті численними дощами кургани, що просіли під вагою століть, вистояли перед часом. Вони стали невід’ємною частиною культури народів, що змінювали один одного на цій родючій землі.

Ровесники найдавніших світових цивілізацій, вони є реальним і дотиковим ланцюгом зв’язку поколінь, вони здатні зупинити людину і змусити її хоч на мить уявити своє життя в просторі і вічності.

Правий був один з перших археологів Ф. Кнауер, який в одній із своїх наукових робіт майже століття тому писав:

«Кургани здіймаються як живі пам’ятники давно минулих часів, зниклих поколінь і ніби кажуть: розкрийте нас, і ви знайдете наше серце».

А завершити цю мову хотілося б рядками російського поета Валерія Брюсова, написані ним у 1898 році:

Мне снится прошлое. В виденьях полусонных Встает забытый мир и дней, и слов, и лиц. Есть много светлых дум, погибших, погребенных, — Как странно вновь стоять у темных их гробниц И мертвых заклинать безумными словами! О тени прошлого, как властны вы над нами! Скарбошукачі тисячоліть

Грабувати скіфські кургани – перший раз – починали протягом десяти-п’ятнадцяти років після поховання, коли навіть тіла небіжчиків не встигали розкластися і в поховальній камері стояв задушливий, тяжкий і небезпечний трупний сморід. Робилися такі пограбування самими скіфами.

Друга хвиля пограбувань наставала через сто – сто п’ятдесят років після поховання, і третя – вже в позаминулому столітті, частково й у минулому. І хоч різні грабіжники діяли в різних століттях, але почерк їхній був той самий – він зберігся й донині. Сучасники скіфів грабували поховання, прорізуючи через увесь курган величезний підземний хід. Археологи певні: грабували ті, хто й ховав небіжчиків, адже лаз рили досить точно, а не навмання. Та й до всього ж часто інструменти, котрими було вирито камеру поховання і лаз, дуже схожі слідами на ґрунті. Власне, ідентичні. Один інструмент годився і для поховання, і для пограбування того поховання.

Через сотні років могили грабували вже не скіфи, а сармати, які їх витіснили із степів Північного Причорномор’я. Вони знали, що гробниця знаходиться під центром кургану, тож рили лаз прямо до нього. Бокову ж могилу знайти було важче, через те частина їх і лишилася цілою. А якби ці могили грабували скіфи, то вони б не залишили «у спокої» й бокові поховання, про які добре знали. А втім, патрали скіфських небіжчиків не лише сармати, а й інші народи, які хвилями прокочувалися степами, тож часом в одну могилу тягнуться й кілька лазів, виритих у різні століття.

Найтяжче було скіфським злодіям. Треба вирити довгий лаз, метрів зо двадцять, втиснутися в ту нору, що могла в будь-яку мить обвалитися. Та й мертвяків лякалися, а тому квапно пробиралися норою, запихали в шкіряний мішок побільше золотих, як і інших малозрозумілих речей навпомацки. Запихали часто й кістки, якщо з них не встигали зняти прикраси і квапилися пошвидше вибратися геть, боячись обвалу. Та й остерігаючись кари живих співплемінників за пограбування мертвих – а вона була жорстокою і швидкою.

Особливо зріс грабіжницький промисел в позаминулому столітті, коли археологи почали знаходити у скіфських курганах золото. Часто