Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

вимушували його рвати листи Флемінга та не відповідати на його дзвінки, та хай він навіть і не тримав тепер більше ніякої образи на Флемінга, навіщо б йому бажати їхньої повторної зустрічі?

За сніданком у кухні наступного ранку Вівіан розповіла йому, що з деким познайомилася на вечірці, котру влаштували в дворовому садочку Рейд-холу, аванпосту Університету Колумбія в Парижі: з молодиком років двадцяти п’яти чи двадцяти шести, котрий справив на неї потужне враження, сказала вона, і вона тоді подумала, що Фергюсонові він може сподобатися точно так само, як сподобався їй самій. Канадець із Монреалю, мати в нього – біла з Квебеку, батько – чорний американець, родом із Нового Орлеану, цю особу звати Альбер Дюфрен (на французький манер), він закінчив Університет Говарду у Вашингтоні, де грав у баскетбольній команді (Вівіан припускала, що це зацікавить Фергюсона, і воно таки зацікавило), а до Парижа перебрався після смерті батька і тепер працює тут над своїм першим романом (ще одна деталь, як гадала Вівіан, котра Фергюсона зацікавить, і вона таки зацікавила), і от тепер, коли усім цим вона привернула його увагу, він попрохав її розповісти побільше.

Що, наприклад?

Наприклад, який він?

Палкий. Розумний. Захоплений – у тому сенсі, що engagé. З почуттям гумору не дуже, як не шкода мені про це повідомляти. Але дуже жвавий. Зворожує. Один із тих киплячих молодих осіб, котрим хочеться перевернути весь світ з ніг на голову й заново його винайти.

На відміну від мене, до прикладу.

Ти не хочеш заново винаходити світ, Арчі, ти хочеш світ зрозуміти, щоб можна було знайти спосіб у ньому жити.

А з чого ви взяли, що я зійдуся з цією людиною?

Співбрат-писака, співбрат-баскетболіст, співбрат-північноамериканець, співбрат – єдина дитина, і, хай навіть його батько помер усього пару років тому, співбрат безбатько, оскільки батько його втік, коли Альберові сповнилося шість років, і повернувся знову жити в Новому Орлеані.

А чим займався його батько?

Джазовий трубач, і, за словами його сина, великий пияк, пожиттєвий сучий син, такий, що й тавра ставити нема на чому.

А мати?

Вчителька в п’ятому класі. Зовсім як моя мати.

Напевне, вам із ним було про що поговорити.

Окрім того, слід зауважити, містер Дюфрен становить собою прекрасну фігуру, фігуру доволі незвичну.

Це як?

Високий. Десь так шість-один, шість-два. Худорлявий і м’язистий, я б вирішила, хоча там він стояв зодягнутий, звичайно, тому точніше описати його я не можу. Проте, схоже, він колишній спортсмен, котрий здатен тримати себе у формі. Каже, що й далі кидає по кошиках, коли може.

Це добре. Та мені й досі незрозуміло, що у всьому цьому незвичайного.

Його обличчя, я думаю, неймовірні якості його обличчя. Батько його не лише чорним був, а й там до того ж і кров чокто змішалася, як він мені сказав, а коли змішуєш таке з генами білої матері, виходить світлошкіра чорна особа з дещо азіатськими рисами, з дещо євразійськими рисами. Примітний це відтінок шкіри, як я виявила, в ньому є якийсь мідний відлив, шкіра ця – ні чорна і ні бліда, саме так, як у Рудоволоски, якщо ти мене розумієш, така прекрасна шкіра, що, поки ми розмовляли, мені увесь час хотілося помацати його за обличчя.

Красень?

Ні. Настільки далеко я б у своїх твердженнях не зайшла. Але приємний на вигляд. На таке обличчя хочеться дивитися.

А як його… глибинні схильності?

Точно сказати не можу. Зазвичай мені вдається вхопити таке одразу, але цей Альбер – просто-таки загадка. Мужик для інших мужиків, гадаю, проте такий мужній мужик, котрий не бажає афішувати своє тяжіння до інших чоловіків.

Педик-мачо.

Можливо. Кілька разів він згадував Джеймса Болдвіна, якщо це щось означає, Болдвіна він любить більше за всіх інших американських письменників. Тому-то й приїхав до Парижа, сказав він, – хотів пройтися стопами Джиммі.

Я теж Болдвіна люблю і згоден з тим, що він найкращий американський письменник, однак лише те, що він, так уже сталося, схиляється до чоловіків, зовсім нічого не говорить про тих чоловіків, кому подобаються його книги.

Саме так. Як би там не було, я трохи розповіла йому про тебе, а на Альбера, схоже, справило потужне враження, коли я йому розповіла про твою книгу, може, він навіть злегка позаздрив. Дев’ятнадцять, увесь час повторював він. Дев’ятнадцять років – і його вже публікують, а він сам, далеко за двадцять, ще точить першу половину свого першого роману.

Сподіваюся, ви йому сказали, що це коротка книжка.

Сказала. Дуже коротка книжка. І ще я зауважила, що ти просто помираєш, як хочеш пограти в баскетбол. Чи віриш, чи ні, але він живе на рю Декарт у п’ятому, і прямо навпроти його будинку – відкритий баскетбольний майданчик. Хвіртка там завше заперта, каже він, але через загорожу легко перелізти, і за те, що він туди ходить грати, його ніхто ніколи не сварив.

Я проходив повз той майданчик десятки разів, та у французів усе так строго із замками, ключами й правилами, і я побоявся, що мене депортують, якщо туди полізу.

Він сказав, що хотів би з тобою познайомитися. Тобі цікаво?

Звичайно, цікаво. Давайте з ним сьогодні повечеряємо. Той марокканський ресторанчик, котрий вам так подобається, зовсім поруч з Пляс де ла Контрескарп, «La Casbah», а рю Декарт звідти прямо догори йде. Якщо в нього немає інших планів, може, він приєднається до нас заради тарілочки couscous royale.

Вечеря в «Касбе» того вечора з Вівіан, Лісою та чужаком, котрий запізнився на п’ятнадцять хвилин, але виглядав при цьому рівно так само, як Вівіан його й описала, з цією його характерною шкірою та напористими, впевненими манерами. Ні, така особа не схильна до світської балаканини чи відмочуванню жартиків, але посміхатися він умів – і навіть сміявся, якщо відчував, що є над чим посміятися, що би жорстке й тверде не було заперте в нього всередині, воно пом’якшувалося ніжністю його голосу та цікавістю в його очах. Фергюсон сидів строго навпроти нього. Обличчя його він бачив прямо перед собою анфас, і хоча Вівіан, імовірно, мала рацію, називаючи його не найпривабливішим, Фергюсон знайшов його чудовим. Ні, спасибі, сказав Альбер, коли офіціант спробував підлити йому до бокалу ще вина, а потім поглянув на Фергюсона і пояснив: він поки що з цього зліз, – це, здавалося, давало зрозуміти, що раніше він його пив, поза сумнівом – більше, ніж слід було б, визнання слабкості, можливо, а оскільки це вимовляла така стримана особа, що володіє собою, як Альбер