Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Діадеми. Вони тут. - майже наляканим голосом промовив алхіміст.

Він знав, чим може загрожувати зустріч із ними. У цій частині фортеці увесь камінь захищений. Він не зможе використати свою силу, бо серпанки, щоб випадково не розбити, на ніч залишив у будинку.

- Що їм робити у фортеці? - підняла брови дівчина. - Може, випадково пролітають?

Вона не знала! Вона точно не знала про те, що тут влаштували для них місце перебування! Не тільки крики птахів, а й ляскання їхніх крил над головами дали зрозуміти, що цих істот тут десятки. І вони всі летять просто на них.

- Вони можуть нас убити. Біжимо! - крикнув алхіміст і схопив дівчину за плащ.

Але тікати вже не було куди. Птахи опускалися на кам'яну вулицю з усіх боків, деякі ляскали крилами прямо над головами людей. Алхіміст підвів голову і побачив, що через якусь нікчемну мить розлючені птахи накинуться на них. Небезпечні пазурі та дзьоби чітко видно з такої малої відстані. Алхіміст встиг подумати лише про те, чи він зможе захистити собою дівчину. Але коли його заклюють і розірвуть на шматки, вони все одно дістануться і до неї. Що ж робити?

Він відчув страх. І це не був звичайний укол страху. Ні. Цілий океан. Цей страх накотив з такою силою, що Поєднувач не зміг встояти на ногах. Чи боявся він хоч раз у житті з такою силою? Безумовно, ні! Глибинний всепроникний жах! Кожна, навіть найдрібніша частинка його організму, тремтіла від страху. Він змарнів і впав навколішки. Птах упав біля його ніг, він бився в конвульсіях і ледь видавлював якісь звуки зі свого дзьоба. Трохи далі впала ще одна діадема. І ще. З неба йому на ноги впала ще одна. Він і сам упав на камінь. Алхіміст чув, як птахи один за одним падали на камінь. Їхній грізний крик перетворився тепер на жалісливий писк. Занепокоєння за свою супутницю не давало йому спокою. У алхіміста ледве вистачило сил підняти очі на дівчину, щоб переконатися, що вона жива. Поєднувач завмер. ЇЇ бліде серйозне обличчя він добре розрізняв уночі. Непохитне, безстрашне. Розтріпане на вітрі волосся кольору інею. І ці очі.

Вони горіли фіолетовим вогнем.

- Хим ... Хим ... - не міг він і слова вимовити.

Вона схилила голову до нього. Неживий погляд, як і в них усіх. Очі, що горіли небезпечним таким холодним і таким байдужим вогнем.

- Хапайся за ногу. - дівчина поставила свою ногу прямо перед ним.

Що? Вона так хоче його принизити? Навіть руки йому не подасть? А на що він сподівався? Чого чекати від Химерниць йому було чудово відомо. Тільки підступність і тільки зрада. Вона виявилася однією з них! І повелася так само. Втерлася в довіру і зрадила!

- Хапайся! - закричала Химерниця. - Швидко! Якщо жити хочеш! Ти потрібний цим людям і м… - вона не домовила. - Хапайся зараз же! - розлютилася дівчина.

Алхіміст переступив через себе. Як же це було принизливо. Але він має вижити. Щоби помститися за цей інцидент в майбутньому. Він заплющив очі і схопився за її ногу. Вона пішла вперед, тягнучи його за собою. До найближчого будинку. Декілька дуже довгих кроків. Він краєм ока глянув на неї. Вітер заважав йому дивитися. Тут він дмухав прямо на них з великою силою. Дівчина натиснула плечем на двері. Вона піднялася на поріг, протягнувши його за собою. Зробила крок у хату. Він відпустив руки. Живіт весь стискався від страху. Серце билося з такою силою, що драйтл чув кожен його удар, навіть попри жалібні крики діадем, шум вітру і своє власне важке дихання. Химерниця. Вона Химерниця. Як же так?

- Як тільки стане трохи краще, зачини двері. Вікно краще прикрити ліжком.

Алхіміст перекинувся на спину. Страх уже не так сковував його рух.

- Ти Химерниця. Зрадниця! Я вас ненавиджу. Усіх. А тебе особливо. - видавив він з себе. - Ти мені подобалася. А виявилося, що ти просто ще одна хитра тварюка. Хотіла дізнатися про мене більше? Які секрети тобі були потрібні, тварюко? Забирайся геть! Якщо я тебе хоч раз побачу, то вб'ю. - бризкаючи слиною і переборюючи сковуючий жах, гарчав алхіміст.

Вона на секунду завмерла у дверях. Повіяв вітер. Сильний порив. Саме такий, що зміг розстебнути її плащ і підняти його вгору. Алхіміст ширше розплющив очі. Вона розвернулася. І пішла. Не сказавши й слова. А картина безрукої дівчини на тлі Жовтого місяця з одним обрубком, надовго зависла перед очима Абсолютного. Через десять секунд він уже зміг доповзти до дверей, щоб зачинити їх. За хвилину закрив вікно. У нього була вся ніч, щоби подумати. А подумати було над чим. За весь цей час він не стулив очей. Його душу розривали на протилежні сторони думки про ту дівчину. Він її кохав. Він ненавидів Химерниць. Вона Химерниця. Як тут ужитися таким різним твердженням? Зараз він любив її і був готовий кинутись за нею з урвища. За годину вже ненавидів усім серцем. І знову кохав. Знову і знову все вирувало у його серці з новою силою.

Вранці, коли діадеми відлетіли, драйтл вийшов із дому. Хотів він лише одного – знайти її. Їм треба було поговорити. Він повівся не так, як личило чоловікові. Образив її, звинуватив і обізвав. А ще погрожував вбити. Нарубав дров. Все, що можна було зіпсувати, він зіпсував. За ніч алхіміст дійшов висновку, що вона не мала на меті вивідати його якісь таємниці. По-перше, таких у нього не було. По-друге, вона явно приховувала те, що втратила обидві руки. А могла ж тиснути на жалість. Ні, вона не зраджувала його. Але вона була Химерницею. Ну і що? Не всі однакові. Мабуть. Погані лише ті, що хочуть його вбити. З цим моментом він поки що не до кінця розібрався. Але йому треба поговорити із нею. Тільки так можна дійти якогось остаточного висновку. Він стиснув зуби. Знаючи її характер, легко припустити, що вона не захоче його бачити. Але її все одно треба знайти. Тепер алхіміст уже не соромився розпитувати про Химерницю без рук з волоссям кольору інею.

- Химерниця Зими? - перепитав у нього один із солдатів людей на п'ятому рубежі. - Дезіре. Але я гадав, що вона загинула у битві.