Читати книгу - "Яр"

— Ні, пане лейтенант, я...

— Тоді йти влаштовуйся.

І коли солдат стрибнув із кузова й похитав стерплими ногами геть, офіцер промовив:

— Маєте рацію, пане... мм... Нетреба. Можете влаштовуватися. І ви теж, папі. Рушаємо аж смерком.

І пішов у той бік, що й солдат Шульц хвилину тому.

Я незграбно переліз через борт і майже впав на неслухняні ноги.

З кузова почулося:

— Допоможи мені.

Я простяг руку, пані Ганна сперлась і переступила через високий задній борт. Нога її на мить оголилася, і мені в очі сяйнуло сліпучою білизною. Я відвернувсь і зсадив молоду жінку додолу.

Всю дорогу ми й разу не злазили з машини, мені аж пекло внизу живота. Не звертаючи уваги на Гайну, я пішов за найближчі кущі. Коли повернувся, її не було. Пані Ганна з'явилася хвилин за двадцять. Ми посідали на приступку машини, і кожен поринув у власні думки.

Жуючи на ходу бутерброд, причовгав Шульц. Од жування шрам його почервонів і ритмічно посмикувався.

Шульц буркнув, поклавши мені на коліна чималу консервову бляшанку й півбруска сірого солдатського хліба:

— Пан лейтенант передав.

Якийсь час я дивився на ту бляшанку ніби на щось гидке й смердюче, хотілося взяти й пошпурити її геть далі від себе, натомість, раз по раз ковтаючи голодну слину, я сидів і мовчав. Поряд була Ганна Базилевич, і це мене злило, було просто соромно за свою слабкість. Поволі, мов гумові, тяглися хвилини, у животі почало несамовито бурчати. Папі Ганна встала й промовила:

— Я піду в когось ножа...

Я тупо дивився їй услід і насилу стримував себе, щоб не вп'ястися зубами в черству пахучу хлібину. Пані Ганна повернулася не швидко й принесла складаний ножик із консервним ключем.

— Не переймайся, — сказала вона.

Я взяв ключ і заходивсь розкривати бляшанку. Не мав і крихти в роті днів зо три, тож рука моя щоразу сприсала, при чому з бляшанки цвіркало по краплині жовтої рідини. Нарешті денце, довкола проїдене ключем, пірнуло всередину. Я дістав його нетерплячими пальцями й кинув під ноги. У бляшанці виявилася тушкована свинина.

Стримуючи нерви, я взяв хліб, одламав добрий окраєць, поклав на нього ножичком кілька шматочків м'яса й простяг Ганні. Жінка, не зводячи з духмяної свинини погляду, почала негайно їсти. Я вламав і собі сухої шкуринки й дістав м'яса. Воно так і тануло в роті.

Надвечір вирушили знову, і Максим навіть не знав, куди вони їдуть, бо небо зап'ялося густим хмаровинням і не видно було ні місяця, ні зір. Але цього разу, коли валка ставала, їх уже пускали вільно виходити з машини. Максим не заснув і хвилинки, хоч у машині всі спали.

Уранці хмари геть розбіглися й сонце вдарило Максима просто в вічі, однак руху ніхто не припиняв. Певно, комендант Яру вирішив, що вже від'їхали досить од фронту й можна рухатись вільно. І вони рухалися цілий день, проминувши безліч сіл і якесь містечко з цукровим заводом та залізничною станцією.

— Де ми їдемо? — спитала пані Ганна, дивлячись, як од них двома шерегами втікають убрані в пожовкле листя осокори.

Максим здвигнув плечима.

Більше вони не перемовилися до самого обіду.

У кузові було троє поліцаїв із жінками й дітьми, двоє німців та вони. Сиділи на дерев'яних скринях із чорними чорнильними орлами. Ці скрипі пакували при Максимові в комендатурі, певно, там була якась документація, заради якої в кузові їхали німецькі солдати. Максим знав усіх, що сиділи в машині, але жодного разу не перекинувся з ними ані словом, навіть уникав зустрічатися поглядом. Ці люди були й лишилися для нього чужими, тільки сліпий випадок звів його з цими людьми.

Діти увесь час вередували, стомлені важкою дорогою, матері намагалися гамувати їх, але це погано їм давалось. Інколи котрийсь хлоп'як починав плакати, тоді мати майже рачки добиралася з ним під задній борт, і надвір лилась тонка струминка. Німці сердито бурчали й одвертались, а матері голосно вибачалися: «Кіндери, кіндери, най!»

Цілу дорогу всі щось їли, шпурляли назад яєчну шкаралупу, обгризені кістки та шмаття брудної газети, і з кожною зупинкою хтось бігав за найближчі кущі. Максима ця одноманітність урешті почала вколисувати, і він поринув у важку дрімоту. Прокидався від струсу на вибоях, та щоразу, засинаючи, бачив один і той самий сон... Оленка біжить, широко розчепіривши руки, а він женеться за нею й кричить незрозуміле слово: «Пі-жу! Пі-жу!» Спершу Максим і сам не знав, що воно має означати, тоді розгадав таки: «Підожди, я все скажу!» Але ж Оленка не знала їхнього змісту й бігла, Максим же ніяк не міг вимовити ті слова чітко, неначе в нього повиривало губи. Тільки після обіднього привалу сон відчепивсь од Максима.

Але комендант недооцінив російської авіації. Годині о четвертій над колоною «опелів» та мотоциклів, мало не чіпляючи фюзеляжем кузовів, із жахливим гуркотом пронісся літак. Ніхто не встиг і вистрілити в нього, але й пілот чомусь не кинув на безпорадну валку жодної бомби, навіть із кулемета не прострочив. Може, в нього після виконаного завдання не лишилося набоїв, а може, і з якихось інших причин, але він, ревнувши над головами й не збільшуючи висоти, зник за найближчим пагорком. Німці поскидали тенти з усіх машин і тримали автомати й кулемети напоготові, щоб зустріти літак дружним залпом, але він більше не з'явився.

На північному краї обрію знову склубочилися хмари й швидко затягли все небо. І надвечір полив рясний холодний дощ. Але машини вже в'їхали в якесь обшарпане село й поставали, вибираючи місця попід крислатими деревами.

Відкотивши комір піджака, Максим зліз останнім і побіг! слідом за іншими. Лило, наче з