Читати книгу - "Вовк-тотем"

а насправді це людина її розсипала. Під цією золою й криється капкан, а поряд ще й спеціально покладені дві ратиці худих баранів. Адже якби тут поклали два шматки баранини, то вовки могли б засумніватись, а от ратицям худих баранів місце якраз на купі сміття, тож вовки легко попадуться. Гадаю, що коли він ставив капкан, то спочатку обваляв свої руки в золі, щоб повністю перебити таким чином людський запах. Тільки старі вовки із надзвичайно гострим нюхом можуть його визначити. Однак, коли вовк старішає, його ніс теж старішає, тож і він уже не зможе розрізнити такий запах…

Чень від злості остовпів і не міг вимовити ані слова.

А Старий далі вказав на півтуші хворого барана, що лежала поряд із купою коров'ячих кізяків, і сказав:

— Поглянь, ця туша має бути отруйною! Я чув, що вони з Пекіна привезли високоякісної отрути, яку місцеві вовки не можуть почуяти, однак коли її з'їдять, то відразу ж і напевне помирають.

— Я відтягну цю тушу до старого колодязя і вкину туди, — запропонував Чень.

— Чи ти один їх усіх перетягнеш, коли тут так багато старих таборів? — запитав Старий.

Вони знову сіли на коней і по черзі оглянули ще чотири-п'ять таборів, але помітили, що Дорж ставив капкани далеко не в кожному з них. Десь було тільки покладено отруту, десь установлено капкан, десь він удався до обох засобів, а десь не вдіяв нічого. Тож було незрозуміло, чи ситуація така сама по собі, чи штучно влаштована людиною; чи все підлаштоване, чи справжнє. При цьому пастки влаштовувались обов'язково через табір, і встановлювались у сусідніх таборах, тільки якщо їх розділяв схил, — тож якщо в одному з таборів вовк потрапить у капкан чи отруїться, це не відлякне вовків від інших таборів, і вони все одно підуть в інші пастки.

Вони також помітили, що Дорж більше підкладав отрути, а менше ставив капканів, при цьому в останньому випадку більше використовував колишні рівчаки для золи, а не витрачав сили на викопування нових. Завдяки дивовижній спритності Доржа усе місце колишнього табору було облаштоване капканами за півдня.

Просуватись далі вперед уже було неможливо, інакше Дорж та його супутники могли їх помітити.

Старий Біліґ повернув коня назад і поїхав, говорячи ніби сам до себе:

— Урятувати вовків можна тільки так.

Коли вони під'їхали до одного з обладнаних пастками місць колишнього табору, Старий спішився й дуже обережно підійшов до половини гнилої баранячої ноги, вийняв із-за пазухи маленьку торбинку з овечої шкіри, розкрив її й витрусив на баранячу ногу трохи сіро-білої кристалічної речовини. Чень Чжень відразу ж зрозумів наміри Старого: це була низькоякісна отрута для тварин, яку продавали в місцевому кооперативі постачання та збуту, вона мала незначну силу дії, однак сильний запах, тож нею могли отруїтись тільки зовсім дурні вовки й лиси, а нормальні вовки неодмінно мали її почути. Таким чином, погана отрута перекрила запах гарної отрути й усі зусилля Доржа було зведено нанівець.

Чень подумав про себе, що Старий — ще лихіший за Доржа, й поміркувавши трохи, запитав його:

— А що робити, якщо вітер рознесе запах цієї отрути?

— Не рознесе, — відповів Старий. — А навіть якщо й рознесе, то людина цей запах не відчує, а вовки й так про нього дізнаються.

Старий знайшов іще декілька місць, де було встановлено капкани. Він сказав Ченю підібрати декілька овечих маслаків і з силою кинути їх у капкан, щоб перевернути його. Це був один із засобів, яким хитрі старі вовки протистояли капканам.

Вони поїхали до іншого місця колишнього табору й там учинили так само. Повернули назад вони тільки тоді, коли в Старого закінчилась його низькоякісна отрута.

Чень Чжень запитав:

— Батьку, а що, як вони, повертаючись до загону, помітять, що капкани перекинуто?

— Вони неодмінно зроблять гак, аби постріляти вовків, їм буде не до цього, — відповів Старий.

— А якщо вони через декілька днів прийдуть перевірити капкани й помітять, що хтось їх викрив? — знову запитав Чень. — Це ж дії, які йдуть усупереч руху на винищення вовків, і тоді вже вам не пощастить.

— Навіть ще більше моє нещастя — ніщо порівняно з нещастям орхонських вовків, — сказав Старий. — А якщо не буде вовків, то щури й зайці усе перериють тут і степу настане кінець, але тоді і їм не пощастить, тоді вже ніхто не втече від нещастя… Я таким чином, вважайте, врятував декількох вовків, навіть хоча б одного. Тікайте швидше, орхонські вовки! Тікайте на той край… А якщо Дорж та його люди справді прийдуть до мене поквитатись, буде тільки ще краще, адже в мене всередині давно вже кипить гнів і ніяк не знайде собі виходу…

Коли вони виїхали на верхівку хребта, то високо в небі побачили самотнього дикого гусака, який жалібно кликав своїх товаришів, самотньо кружляючи по небу. Старий зупинив коня, підняв голову й подивився на небо, а потім сказав, зітхнувши:

— Навіть гусак не збере собі зграї, щоб летіти на південь — вони з’їли усіх його товаришів!

Старий обернувся й довго дивився на нове пасовище, яке він освоював власноруч. В очах його бриніли сльози.

Ченю згадався той чарівний краєвид, який він бачив, коли вперше приїхав сюди зі Старим. Минув тільки один літній сезон, а чарівне нове пасовище з лебединим озером перетворилось на кладовище для лебедів, гусей, диких качок і степових вовків. Він сказав:

— Батьку, ми ж робимо добру справу, але чому ми схожі на злодіїв? Батьку, мені