Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

за нею, з коханням у серці, з весною в серці, а над усім мерехтіло у місячному сяйві біле неземне цвітіння. Вони вийшли там, де й зайшли; Флер набрала невимушеного вигляду.

— Там як у казці,— сказала вона мрійливо Голлі.

Джон мовчав, сподіваючись без надії, що, може, його мовчанка здасться їй раптовою.

Вона так невимушено й стримано сказала йому на добраніч, що Джон подумав: усе це йому приснилося...

У своїй спальні Флер скинула сукню і, вбравшись у химерно безформний халат, все ще з білою квіткою у волоссі, мов гейша, сіла, підібгавши під себе ноги, на ліжку й почала писати при свічці:

«Люба Черрі!

Здається, я закохалася. Впало наче сніг на голову, хоч відчувається десь глибше. Він — мій троюрідний брат — зовсім дитина, на півроку старший і на десять років молодший за мене. Хлопці завжди закохуються в старших, а дівчата в молодших або в старих сорокарічних чоловіків. Не смійся, але я зроду не бачила нічого правдивішого за його очі; і він божественно мовчазний! Наша перша зустріч у Лондоні відбулася дуже романтично, біля Восповичевої Юнони. Зараз він спить у сусідній кімнаті, яблуні цвітуть у місячному сяйві, а завтра вранці, поки всі спатимуть, ми підемо в гори — в казковий край. Наші родини ворогують; уявляєш, як це цікаво. Авжеж! І, можливо, мені доведеться вдатися до хитрощів, попросити тебе, щоб ти запросила мене до себе,— сама розумієш, навіщо! Мій батько не хоче, щоб ми зналися, але що мені до того. Життя надто коротке. У нього вродлива мати, темноока, з гарним сріблястим волоссям і молодим обличчям. Я гостюю у його сестри, яка замужем за моїм двоюрідним братом; все це страшенно переплутане, але я збираюся завтра витягти з неї все, що зможу. Ми з тобою часто говорили, що любов псує веселу гру. То знай: це дурниці. Вона відкриває всі радощі, і що раніше ти це відчуєш, моя люба, то краще для тебе.

Джон (не просто «Джон», а скорочене від «Джоліон»— в нашій родині полюбляють це ім'я) із тих, що то спалахують, то гаснуть: зростом п'ять футів десять дюймів, але він іще росте й збирається стати поетом. Якщо ти сміятимешся з мене, то нашій дружбі навіки кінець. Мабуть, попереду чимало всіляких труднощів, але ти знаєш: коли я чогось захочу, то неодмінно того доб'юся. Одна із основних прикмет кохання — це те, що повітря навколо тебе здається сповненим різних образів, як ото часом тобі привиджується обличчя на місяці; наче ти танцюєш і водночас тебе проймає дивне відчуття десь над корсетом, ніби пахощі апельсинового цвіту. Це, моє перше кохання і, передчуваю, останнє, хоча, звичайно так твердити безглуздо за всіма законами природи й моралі. Якщо ти глузуватимеш з мене, я тебе вб'ю, а якщо розповіси кому-небудь, я тобі цього не подарую. Чи віриш, мені здається, що я не зважуся послати цього листа. Може, я й передумаю до ранку. А тим часом на добраніч, моя Черрі-черешенько!

Твоя Флер»

VIII. ІДИЛІЯ НА ЛОНІ ПРИРОДИ

Коли двоє юних Форсайтів зійшли на перший пагорб і повернулися обличчям на схід, до сонця, небо було без єдиної хмарки і трава іскрилася росою. На пагорб вони вибралися майже бігцем і трохи засапалися; якщо вони й хотіли сказати щось одне одному, то все-таки не сказали і йшли мовчки під спів жайворонків, почуваючи себе трохи незручно, як то буває під час ранкової прогулянки натщесерце. Піти нишком з дому було цікаво, але на вільній високості відчуття змови розвіялося і змінилося німотою.

— Ми припустилися безглуздої помилки,— озвалася Флер, коли вони пройшли півмилі.— Я хочу їсти.

Джон витяг з кишені плитку шоколаду. Вони з'їли її — і язики у них розв'язалися. Вони розмовляли про свої домашні звичаї, про своє життя, яке тут, серед безлюдних вершин, здавалося чарівно-нереальним. У минулому Джона непорушним лишалося тільки одне — його мати; в минулому Флер — її батько; і про цих двох, які наче несхвально стежили за ними здаля, вони говорили мало.

Дорога спустилась в улоговину, а потім знову виринула в напрямку Ченктонбері-Рінга; вдалині блиснуло море, яструб ширяв між ними і сонцем, і його криваво-руді крила здавалися вогненно-червоними. Джон нестямно любив птахів і міг годинами спостерігати за ними, а що він мав пильне око й добру пам'ять на цікаві для нього речі, то, коли йшлося про птахів, його, може, й варто було послухати. Але на Ченктонбері-Рінгу не чути було птахів: його великий храм — буковий гай — в цю ранню пору здавався мертвим і холодним; вийшовши із затінку дерев знову на сонце, вони відчули полегкість. Тепер настала черга Флер. Вона завела мову про собак, про те, як жорстоко з ними поводяться. Хіба ж можна тримати їх на цепу! Якби її воля, вона б шмагала різками тих людей, що так роблять. Джона здивував цей категоричний прояв гуманних почуттів. Виявляється, вона знала собаку, якого сусідній фермер тримав на цепу в закутку свого пташника за будь-якої погоди, аж поки пес зовсім охрип від гавкання!

— Найбільше мене обурює те,— палко мовила вона,— що якби бідолаха не гавкав на кожного перехожого, то його б не тримали на припоні. Ні, що не кажи, а людина — підла істота. Я двічі потай відв'язувала його; обидва рази він мене мало не вкусив, а потім шаленів з радощів, але опісля він завжди прибігав додому, і його знову припинали. Якби моя воля, я б посадила на цеп того фермера.— Джон побачив, як блиснули її зуби й очі.— Я б випекла йому на лобі слово: «Тварюка». Щоб знав, як мучити бідолашного пса!

Джон погодився, що це була б йому добра наука.

— До всього цього,— сказав він,— їх спонукає почуття власності. Останнє покоління думало тільки про власність; тому й вибухнула війна.

— О!— вигукнула Флер.— Мені таке ніколи не спадало на думку. Мої і твої родичі