Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

посварилися через власність. А вона ж є у всіх нас — принаймні твої батьки, здається, багаті.

— Атож! На щастя. Я навряд чи зумів би заробляти гроші.

— Якби вмів, то не сподобався б мені.

Джон боязко взяв її під руку.

Флер почала наспівувати, дивлячись просто себе:

Джон украв десь порося І на цьому пісня вся.

Джон несміливо обняв її рукою за стан.

— Ти ба, який швидкий,— спокійно мовила Флер.— Ти часто так робиш?

Джон опустив руку. Але Флер засміялася, і його рука знову лягла на її талію. Флер заспівала:

Я вирушу в гори на бистрім коні. Хто смілий поїде зі мною? Хто буде супутником вірним мені...

— Співай, Джоне!

Джон підхопив пісню. До них приєдналися жайворонки, дзвіночки отари і ранковий передзвін з далекої церкви в Стейнінгу. Вони співали пісню за піснею, аж поки Флер сказала:

— Господи, як я зголодніла!

— Ой, це я винен.

Дівчина глянула йому в очі.

— Джоне, ти чудовий хлопець.

І вона ліктем притиснула його руку, що обіймала її. Джон мало не поточився від щастя. Жовто-білий пес, що гнався за зайцем, змусив його опустити руку. Вони провели очима пса й зайця, які помчали схилом униз. Флер зітхнула:

— Він його не спіймає, слава богу! Котра година? Мій годинник зупинився. Забула завести його.

Джон поглянув на свій годинник.

— От диво!— вигукнув він.— І мій зупинився.

Вони рушили далі, тримаючись за руки.

— Якщо роси немає,— запропонувала Флер,— то посидьмо на траві.

Джон скинув куртку, і вони посідали на ній поряд.

— Ось понюхай! Справжній чебрець.

Він знову обняв її, і вони посиділи мовчки кілька хвилин.

— От дурні!— вигукнула Флер і схопилася на ноги.— Ми жахливо запізнимося, стоятимемо перед ними ні в сих ні в тих і зразу збудимо підозру. Ось що, Джоне: ми просто вийшли прогулятися перед сніданком і заблукали. Гаразд?

— Гаразд,— погодився Джон.

— Це важливо. Нам чинитимуть усілякі перешкоди. Ти добре вмієш брехати?

— Здається, не дуже. Але я спробую.

Флер насупилась.

— Знаєш,— сказала вона,— я гадаю, нам не дозволять дружити.

— Чому?

— Я вже тобі казала.

— Але ж це безглуздя.

— Так, але ти не знаєш мого батька.

— Мабуть, він тебе дуже любить.

— Розумієш, я єдина дочка. І ти єдиний син — у своєї матері. Так прикро! Від одинаків завжди сподіваються чогось надзвичайного. Поки їхні сподівання виконаєш, устигнеш померти.

— Так,— пробурмотів Джон,— життя жахливо коротке. А хочеться жити вічно і все спізнати.

— І всіх любити?

— Ні!— вигукнув Джон.— Любити я хотів би тільки один раз — тебе.

— Та невже! Як воно в тебе швидко! О, дивися, крейдяний кар'єр; звідси недалеко і додому. Біжімо!

Джон побіг слідом, злякано міркуючи, чи не образив він її.

Крейдяний кар'єр був сповнений сонячного проміння і дзижчання бджіл. Флер відкинула з чола волосся.

— Ну,— мовила вона,— на всякий випадок дозволяю тобі поцілувати мене, Джоне.

Вона підставила щоку. У захваті він припав до цієї гарячої і ніжної щоки.

— Не забудь: ми заблукали. Решту, по змозі, залиш мені. Я сердито дивитимусь на тебе; так буде певніше. І ти спробуй дивитися на мене вовком.

Джон похитав головою.

— Не можу.

— Ну заради мене. Хоча б до чаю.

— Здогадаються,— похмуро промовив Джон.

— Спробуй якось. Бачиш? Ось ми і вдома. Помахай капелюхом. Ах, ти не маєш його. То я гукну. Відійди трохи від мене й насупся.

Хвилин через п'ять, заходячи в дім і суплячись якомога невдоволеніше, Джон почув у їдальні її дзвінкий голос:

— Ой, я просто вмираю з голоду! Подумати тільки: збирається стати фермером, а сам заблудився! Бовдур, та й годі!

IX. ГОЙЯ

Сніданок закінчився, і Сомс пішов у картинну галерею, що містилася на горішньому поверсі його будинку біля Мейплдергема. Йому, як казала Аннет, «було тоскно». Флер іще не повернулася додому. Її чекали в середу, але вона повідомила телеграмою, що приїде в п'ятницю, а в п'ятницю сповістила, що прибуде в неділю; тим часом приїхала її тітка, і її кузени Кардігани, і цей Профон, і всі нудилися, бо бракувало Флер. Сомс стояв перед Гогеном — найвразливішим місцем своєї колекції. Він купив цю потворну велику картину разом з двома ранніми Матісами ще перед війною, бо тоді всі просто схибнулися на постімпресіоністах. Сомс міркував, чи не звільнить його від них Профон,— цей чолов'яга, здається, не знає, куди подіти гроші,— коли