Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Польські будинки палили, а схоплених мешканців убивали. О 3.25 ранку упівці атакували Бирку з трьох сторін. Поляки намагалися боронитися в латинській церкві та розташованих навколо мурованих будинках, але після двогодинного бою змушені були відступити до Гути Степанської. Решту навколишніх польських поселень було знищено наступного дня.

Тим часом друга група УПА знищила Борок, Ляди та Курорти, а відтак почала безпосередню атаку на Гуту Степанську. Її мешканка Яніна Франусь-Влощинська пізніше згадувала: «Напали на наше село. Оточили й почали палити. Дзвони вдарили на сполох. Усі, хто живий, кинулися тікати до мурованої двоповерхової школи. То була наша фортеця. Вони йшли на нас кількома лавами й гукали: «гурра взять ляхів!» Собаки вили. Бій тривав три дні»[109]. Найсильнішого удару Гута зазнала 18 липня о 1-й годині ночі. Одній із штурмових груп вдалося увірватися до села, підпалити кілька будинків і вбити близько сотні поляків. Після цілоденного бою польське командування вирішило евакуювати Гуту. Поляки утворили багатокілометрову колону возів, яку прикривала самооборона. Скориставшись туманом, більшість мешканців Гути відступили в напрямку Антонівки. Проте, частину людей охопила паніка, вони відірвалися від основної групи та впали жертвою бандерівців. 19 липня вранці українці увійшли до Гути Степанської й спалили всі будинки (муровані висадили в повітря).

З української точки зору, операція закінчилася успішно. Власні втрати УПА становили 18 убитих і 17 поранених, але зате був ліквідований сильний осередок самооборони, убиті (за українськими даними) понад п’ятсот поляків. У бою також загинули кілька, а може, навіть кільканадцять німців із патруля, який натрапив на стежі УПА.

Наступною метою підрозділів, підлеглих «Дубовому», були польські поселення, розташовані поблизу залізничних колій поблизу Сарн, які раніше вважали порівняно безпечними через близькість німецьких гарнізонів. Концентрованого українського удару було завдано 30 липня 1943 року, зокрема, по Копачівці, Крушеву, Парослі II, Переспі, Теребуні, Ковбані, Красній Гірці тощо. Українські партизани обстріляли польські поселення, а відтак вдерлися поміж садиб, вбиваючи кожного, хто не встиг утекти. Поляки бігли в напрямку залізничної станції в Антонівці, де містився німецький пост. Група втікачів неподалік від станції потрапила в засідку — загинули 28 осіб. Проте не скрізь УПА досягла цілковитого успіху. У Видимирі самооборона всю ніч відбивала атаки. Нападники відступили близько полудня, залишивши тіла десятьох убитих. Подібне сталося в Хоромцях та Пораді. В останній місцевості упівці відступили на світанку під тиском німців. Загалом 30 липня 1943 року УПА вбила близько сотні поляків.

Володимирець упівці атакували, мабуть, 8 серпня. Василь Левкович «Вороний» згадує, що «пошарпали ми також німецький гарнізон», змусивши його залишити містечко[110], проте він не уточнює при цьому, що той гарнізон налічував усього лише шість солдатів, які забарикадувалися в мурованій школі. Тридцять українських поліцаїв, котрі дислокувалися в містечку, одразу ж, як почалася атака, перейшли на бік партизанів. Головне вістря атаки було спрямоване проти поляків, котрі, отримавши попередження від зичливих українців, встигли сховатися в мурованій латинській церкві св. Юзефа, де боронилися чотирма гвинтівками і... соляною кислотою (нею облили нападників, котрі намагалися вибити двері). Упівці, не зумівши взяти приступом головного входу, підірвали задню стіну церкви — й убили при тому двох польок. На щастя для поляків, у той момент до Володимирця прибула німецька підмога, що змусило УПА відмовитися від подальшого штурму й відступити. Відразу ж після нападу німці евакуювали з міста своїх вояків і польське населення. Допомогу, яку надавала полякам німецька влада на Волині, з огляду на брутальність політики, що її німці проводили в окупованій Польщі, можна вважати одним із парадоксів тогочасної ситуації. Не слід, однак, конче робити з цього факту далекосяжні висновки. Німці вважали поляків просто певною противагою для УПА. Окрім того, не слід забувати, що, згідно з міжнародним правом, обов’язком окупаційної влади є турбота про безпеку цивільного населення.

Серпневі побоїща

Наприкінці серпня відбувся ще один масований удар УПА у західних повітах Волині. У Володимирському повіті 29 серпня 1943 року підрозділ «Зуха» з куреня «Лисого» перебив сокирами і вилами мешканців села Землиці (близько дев’яносто жертв). Того ж дня близько півсотні партизанів за підтримки озброєних холодною зброєю селян напали на колонію Владиславівку і вбили близько 160 поляків. Подібним чином у колонії Грабині загинуло 150 поляків, у колонії Ясенівці — 140, в колонії Словиківці — близько 100, в колонії Соколівці — близько 200, в колонії Сорочині — близько 140, а в Могильному — 69.

У ніч із 29 на 30 серпня упівці з куреня «Лисого» оточили село Кути, мордуючи в окремих господарствах їх мешканців. Були вбиті, за різними джерелами, від 180 до 213 осіб. Потім бандерівці напали на село Янківці, де загинули 86–87 поляків. Після вбивства поляків у обох поселеннях курінь «Лисого» ще того ж дня прибув до Острівків. Оточивши село, групи партизанів, ідучи від садиби до садиби, забирали польські сім’ї до школи й на шкільний майданчик. Пізніше частину з них — переважно жінок і дітей — скерували до латинської церкви. Партизани поводилися спокійно, переконуючи людей, що тим нічого не загрожує. На місці вбивали тільки тих, хто чинив опір. Щоб заспокоїти зібраних на шкільному майданчику, одній з поранених польок навіть зробили перев’язку. Зібравши усіх поляків, українці насамперед зажадали віддати коштовності та годинники, а потім стали по черзі виводити чоловіків. Їх мордували в трьох різних місцях, завдаючи сокирою або дрючком ударів у потилицю. Убитих складали в спеціально викопаних для цього ямах. Ексгумація, здійснена в 1993 році завдяки зусиллям історика Леона Попека, підтвердила, що більшість жертв загинули від ударів тупим знаряддям. Близько полудня в околицях з’явилися німецькі солдати, що змусило українців зігнати решту живих поляків неподалік кладовища. Там їх продовжували вбивати десятками. Чеслав Васюк згадував: «Разом із мамою я опинився в останній, неповній десятці. [...] Я бачив як загинула перша особа, в другу стріляв інший, а той, хто вбив першу, йшов убити третю. Я був четвертим. Мені спало на думку вдати трупа. Я закрив лице й очі руками, щоб не поколоти обличчя стернею, і впав, як падали вбиті. [...] Я боявся, що українці зауважать, що я живий, і доб’ють, як інших. За мить я зомлів. [...] Очунявши, я встав і утік»[111]. Усього в Острівках загинуло від 476 до 520 осіб.

Інший підрозділ УПА 30 серпня о 8-й годині ранку увійшов до Волі Островецької. Так само й тут партизани поводилися дуже ґречно, намагаючись приспати увагу поляків, скажімо, дітей частували цукерками. Мешканців зібрали на шкільному