Читати книгу - "Троща"

нього на «ви» відповідно до правил переведення допиту. — У підполковника я не помітив злостивого ставлення до мене як до колишнього ворога.

— Колишнього? — спитав я. — Ви, друже Міську, вважаєте себе його колишнім ворогом?

— В очах підполковника — так, — сказав Місько.

— Добре, продовжуйте.

Другим помітним старшиною був довготелесий чорнявий капітан, років на десять молодший за підполковника, літ, може, тридцяти. Але всі йому приділяли більше уваги, ніж Хорсунові, бо він приїхав із Києва, з міністерства ГБ. Прибув заради такого цабе, як Місько. Щоправда, інший на його місці встидався б зізнатися, що він із Києва, бо капітан не тямив розмовляти українською. Хорсун ще якось намагався говорити п’яте через десяте, а цей кацапчук ні бе, ні ме, ні кукуріку.

Єдиний серед них, хто вмів говорити по-нашому, — це лейтенант Свердлов[35], невисокий опасистий блондин із кирпатим картопляним носом.

Осторонь сиділи якийсь майор і ще двоє старшин, котрих Місько не запам’ятав, бо вони до нього не зверталися, тільки, розвісивши вуха, слухали.

Підполковник Хорсун запитав у Стодолі, яке в Міська псевдо.

— Очерет, — відповів Стодоля.

— Да нєт. Я спрашіваю о подпольной клічкє.

— Місько.

— Так ето нє імя, а псєвдонім? — здивувався Хорсун.

— Є таке ім’я, — пояснив Стодоля. — Але в Міська це псевдо.

— Отлічно! — сказав підполковник Хорсун, хоч важко було здогадатися, що саме йому сподобалося. Чи ім’я, чи псевдонім, чи сам по собі Місько як такий.

Капітан із Києва зізнався, що він ніколи не чув такого імені, ось, наприклад, Стодоля — чув, про Стодолю є навіть п’єса, але його більше цікавить, як нині живуть «бандьори». Адже вони начебто вже не воюють, більше сидять у криївках. На що вони сподіваються?

Міськові пощастило, що першу скрипку взяв на себе Стодоля. Він розповів, що, справді, з кінця минулого, 1946-го, року розпочалася велика реорганізація УПА. Бійці й командири перейшли в підпілля, яке має струнку і розгалужену мережу. Це підпілля називають збройним, бо кожен бандерівець постійно готовий до збройного опору.

Невже бандерівці надіються перемогти таку могутню державу, як СРСР? — не міг второпати капітан із Києва. Ні, сказав Стодоля, такої цілі нині ніхто не ставить, бо бандерівці є реалістами. Навіть воюючи великими збройними з’єднаннями УПА, вони боролися насамперед за ідею.

Та ще дотепніше, на думку Міська, Стодоля розповів київському москалеві, як «бандьори» живуть у криївках. У них там стоять горщики з ковбасою, залитою смальцем, повно всіляких консервів, вудженини, сала, цілі бідони меду, горілки, то вони вип’ють, повечеряють добре, патефон накрутять та й свищуть.

— Как ето — свіщут? — не зрозумів капітан. — Свістят, што лі?

— Та ні, розважаються, — сказав Стодоля.

Тут я знов мусив утрутитися, щоб перебити дурну небилицю.

— Що ж тут, друже Міську, дотепного?

— А що! Слухайте далі, — Місько теж звертався до мене на «ви» під час звіту. — Москалі як почули про ковбасу та горілку, то один з отих, що мовчав цілий вечір і тільки лупав очима, вхопився за голову: «Да ми іх, бля, єщо і за пять лєт нє усмірім!» А лейтенант Свердлов, той взагалі таке бовкнув, що капітан з міністерства ГБ потягся до кобури. «Вас як послухати, то й самому хочеться податися в бандьори?» — сказав Свердлов. Це він так пожартував, але ніхто не сприйняв його жарту, бо й у підполковника Хорсуна їжак на голові ще дужче наїжачився. Тоді один із тих, що сиділи мовчки, прогугнявив з кутка: «Нічєво, усмірім, усмірім! Відалі, как ані драпалі ат нас в камишах? Коє-кто сапаґі патєрял».

Тут Місько похнюпився, бо чи не він загубив ті чоботи в очереті, але я не бачив у тому нічого стидкого; сам не раз хотів покинути свої чоботи в болоті, тому сказав доброзичливо:

— Зрозуміло, давайте, друже Міську, по суті.

До суті більшовицькі старшини перейшли, коли стали радитися, як і куди ліпше заманити провідника Буревія, щоб захопити його живим. Тоді вони переловлять усіх кого треба: провідник лише писатиме значнішим підпільникам записки, мовляв, прийди на зустріч тоді-то й туди-то, а там їх уже піджидатимуть.

Стодоля сказав, що Буревія можна заманити в криївку до братів Юрів, але Місько заперечив. Це може тільки насторожити провідника, адже Юри не в такій довірі у нього, Буревій, чого доброго, запідозрить лихе. Тому Місько висунув свою пропозицію: вони з другом Сірком викопають свіжу криївку на хуторі Подорожчина в господаря Романа Рогальського, котрий піде на це з дорогою душею. Буревій, звісно, швидше погодиться прийти до нової криївки, ніж спотикатися по старих, загрожених.

Хорсун ледь не поліз до Міська цілуватися, так йому сподобалася ця пропозиція. Підполковник почав вихваляти його за агентурну тямущість і хитрість, аж Стодолю взяли завидки, і він перебив Міськові один ласий ґешефт. Хорсун одразу хотів було віддячити агентові, ще більше його заохотити до подальшої праці, і він запитав: чи не потрібні Міськові гроші? На перший раз підполковник може виділити йому п’ять тисяч карбованців.

Місько, ковтнувши слину, кивнув, що так, гроші йому не зашкодять, але тут вихопився, як Пилип з конопель, Стодоля і сказав, що ні, не треба давати ніяких грошей. Бо Місько, гляди, не втримається і засвітить їх, дасть чи сестрі, чи своїй дівчині, і тоді дехто відразу зацікавиться, на чому це він розбагатів. Ні-ні, так можна провалити всю операцію, сказав Стодоля, і підполковник Хорсун цього разу схилився на його бік.

Але тут і я не міг не поставити свого запитання:

— Тепер поясніть мені, друже Міську, чого ви так легко спокусилися на ті п’ять тисяч? Хіба не ганебно брати їх із рук ворога?

— Мене гроші цікавили менше за все, — сказав Місько. — Та я хотів показати їм, що ласий до грошенят, як і кожен запроданець. Адже я грав ролю Юди, а не святого апостола. Та й чому б не витягти з них кругленьку суму, якщо самі дають?

— Логічно, — погодився я. — Слухаємо вас далі, друже Міську.

Далі скурвий син Місько таки вициганив у підполковника Хорсуна офіцерського паса, такого новенького, що Сірко відразу взяв його на нюх, коли перед ранком Місько повернувся у нашу криївку. Він тільки-но спустився під землю, як Сірко повів своїм собачим носом і сказав: «Е, друже, та від тебе новенькою шкірою тхне». Тож Місько ще до звіту розповів нам, як попросив у підполковника Хорсуна плащ-намет, але той дав лише паса, пообіцявши привезти наступного разу плащ.

Стодоля і тут гнув свою лінію, мовляв, як Місько пояснить своїм хлопцям, де він узяв того паска, але Місько сказав, що він його міг запопасти у стонадцяти місцях. Наприклад, виміняти чи конфіскувати в котроїсь із тих молодиць, що легко поводилися під час постою більшовиків у