Читати книгу - "Троща"

але досі пробуває на нелегальному становищі. Переховується від більшовиків по чужих хатах. Батька її вивезли до Сибіру.

— Це ще нічого не означає, — похитав головою провідник.

— Але ж Стодоля просив не казати Михасі, що він живий, — зауважив Місько. — Виходить, вона ще нічого не знає.

Буревій і Броз глянули на Міська як на дітвака. А Змій так скривився, наче був китом і Йона почав гарцювати в його череві.

— Розстріляв я офіцера і любов свою! — раптом голосно продекламував Броз рядок із Сосюриної балади «Перстень».

Броз до безтями любив Сосюру, незважаючи на заломлення поета, і часто його цитував з певним натяком на ситуацію. Але тут натяк був двозначний. Свою любов міг занапастити через зраду Стодоля, і так само її міг розстріляти Броз, бо я знав, що він небайдужий до Михасі. Броз закохався у неї того ж таки 45-го, коли ми разом із ним та Стодолею заквартирували в селі Божиків, де жила родина Михасі. Ця красуня мала тоді псевдо Волошка, була секретаркою бережанського провідника Струма і певний час друкувала матеріали навіть для Лемеша[31].

Побачивши вперше Михасю, Броз теж згадав Сосюру. Він подивився у її темно-сині очі й зворушено проказав:

«В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки».

«В який такий день?» — сухо спитав Стодоля.

Броз відповів, що він має на увазі гожий весняний день, такий, як сьогодні.

«Хто тремтить?» — знов прискіпався до нього Стодоля.

Броз пояснив, що він бачив на осокорі велетенське відьмине гніздо[32]. Совіцька парашутистка невдало приземлилася на дерево і тремтіла від «солодкої муки».

Між двома залицяльниками Михася віддала перевагу суворолицьому Стодолі, і Броз зі своєю тонкою поетичною натурою та дівочою мушкою на щоці мусив із тим змиритися.

Насамкінець провідник Буревій сказав:

— Ви, друже Міську, і далі контактуйте зі Стодолею та вдавайте, що чекаєте моєї появи над Стрипою. Водіть його за носа, поки у слушний момент з вами зв’яжуться наші люди.

Потім він знов звернувся до мене:

— Ви вмієте друкувати на машинці?

— Не бездоганно, але можу, — сказав я.

— Всі протокол… тобто звіти, — виправився провідник Буревій, — мусите друкувати. Друг Броз подбає за машинку для вас.

— Добре, будем сі старати.

— Поставите собі корисну річ… замість патефона, — з холодною іронією додав провідник.

Йона полоскотав черево кита — верхня губа Змія легенько затремтіла, оголивши кривого зуба.

Ми всі розійшлися кожен своїм шляхом. Я ще мав коротку розмову з Брозом. Він сам по-дружньому відвів мене вбік.

— Ти… Ти давно бачив Михасю?

Мені здалося, що він аж занадто збуджений цією історією. Можливо, зрада Стодолі його навіть потішила, адже тепер Михася, нарешті, могла переконатися, як тяжко вона помилилася у своєму виборі.

— Давно, — сказав я. — А що?

— Нічого. Просто питаю. Хоча відтепер це в’яжеться цілої справи.

Збоку вайлувато переминався з ноги на ногу Змій. Я і йому подав на прощання руку. Долоня у Змія була тверда, як підошва, і порубцьована сирицевим шнуром. Він приязно посміхнувся кривим верхнім зубом. Якщо по правді, Змій мені подобався дедалі більше.

До своєї криївки ми з Міськом поверталися пізно вночі.

Світив щербатий місяць, скрізь було тихо. Лише раз ми насторожилися, коли в Семиківцях завалували собаки. Та, прислухавшись, ми спокійно пішли собі далі. Собак розбудив хтось із наших. На заїжджих більшовиків вони гавкали зовсім інакше, і ми вже давно розрізняли той гавкіт.

Частина друга. Слідство

1

Стодоля був би упав від руки Міська ще того вечора, коли вони зустрілися в полі біля кінського кладовища, але Місько мав уже інше завдання — і далі грати ризиковану роль перекинчика. Стодоля ще не дуже вірив новоспеченому агентові Очерету, бо прийшов до скотомогильника знов із трьома шміраками й відбезпеченим «бобиком». Але побачивши, що Місько явився на зустріч сам, кинув автомат на плече, привітався за руку. Він і цього разу був у зелених райтках, кітелі і в боксових чоботях із закоченими всередину халявами. Лише на голові мав обновку — гебістський кашкет із синім верхом прикривав його хвилясту чорну чуприну. У повному виряді був він невипадково.

— Хочу, Міську, познайомити тебе з нашим начальством, — сказав Стодоля. — Мусиш побачити, що це люди без ріг і хвостів.

Вони пішли через поле за Багатківський ліс аж до Юзефівки[33], першого села, що вже належало до Микулинецького району. Трійця їхніх сторожів тупцяла позаду, і Міськові було від того мулько — наче хто силою підпихав його в спину.

Переходячи повз Багатківські хутори, Стодоля показав рукою вбік.

— Гадаєш, я не знаю, що он там криївка Одчайдуха і Буркуна? — спитав він. — Але ніхто з них не впаде, поки я живий. Знаю, де ховається кущовий Кум, де Сулима, де є багато хто. Але ми з тобою, Міську, врятуємо їм життя. Ми врятуємо сотні наших людей, досить з нас крові.

— Чи вдасться? — схвально промовив Місько.

— Вдасться! По правді кажу: поки я тут, ні з кого волосина не впаде.

— А провідник Буревій?

— Він сам собі виніс присуд, — сказав Стодоля. — Буревій хотів мене вбити. І тебе теж. Тому в нас немає вибору.

Він озирнувся на трійцю, що брьохала вслід за ними, поправив на плечі автомат і додав:

— Ціль освячує засоби. Одного мусимо принести в жертву, щоб врятувати сотні.

— Ти певен, що так і буде? — спитав Місько.

— Скоро ти сам у цьому переконаєшся.

У Юзефівці біля крайньої хати Місько побачив більшовицькі стійки — зо три десятки солдатів, а далі дві великі вантажні машини. Бодай в одному Стодоля йому не брехав: над їхньою Стрипою було тихо-спокійно, а вже на межі сусіднього району товклися більшовики.

Стійкові скрізь розступалися перед Стодолею, аж поки вони зайшли в хату. Міська потішило те, що три їхні супроводжувачі лишилися надворі, як і годилося сторожовим псам. У хаті горіла нафтова лампа, вікна зсередини були щільно завішені. Міськові здалося, що тут повно людей, лиш немає господарів, яких, видно, спровадили до сусідів. На ліжку, на лаві, ослонах сиділи більшовицькі старшини, проте на столі не було ні наїдків, ні горілки, лишень лежало три розкритих коробки «Казбеку». Дим стояв аж до стелі. Але всі вони були гарно вбрані, з підшитими білими комірцями, дехто з медалями чи орденами на грудях.

Старшини чемно привіталися з Міськом і посадили його ближче до череватого крем’язня з двома великими зірками на жовтих погонах. У підполковника було їжакувате, настовбурчене волосся, низький басовитий голос, але він справляв враження чоловіка незлого.

На цьому місці, протоколюючи звіт, я перебив Міська:

— У чому ви побачили доброту підполковника Хорсуна[34]?

— Ну як… — розгубився Місько. Його спантеличило і моє запитання, і те, що, списуючи звіт, я звертався до