Читати книгу - "Викрадач вічності"

фальшивки.

— Ну то й що? — Ріктус раптово принишк. — Сонце надворі — теж фальшивка, однак світить воно пречудово. Скажу тобі, хлопче, пан Гуд витрачає багато магії на всі ці підробки й містифікації. Він дуже старається тобі догодити.

Знову пропустивши його слова повз вуха, Гарві вийшов на ґанок. Пані Ґріффін стояла на моріжку з Тушком у руках і, примруживши очі, спостерігала за Домом. Вона побачила Гарві й усміхнулася.

— Стільки галасу було, — сказала вона. — Що там відбувалося?

— Розкажу трохи згодом, — відповів Гарві. — А де Венделл?

— Гуляє десь тут.

Гарві склав долоні рупором і погукав:

— Венделле! Венделле!

Його крик луною відскочив од стін Дому, та Венделл не відповідав.

— День у розпалі, спекотно, — почувся голос Ріктуса, який безтурботно сидів на ґанку. — Може, пацан пішов… покупатися.

— О ні, — прошепотів Гарві. — Ні. Тільки не Венделл. Будь ласка, тільки не він…

Ріктус знизав плечима.

— Таж він був дурбеликом, — мовив він. — Мабуть, у риб’ячій подобі йому буде краще.

— Ні! — закричав Гарві на Дім. — Так нечесно! Ти не можеш так вчинити! Не можеш!

Перед очима все попливло — навернулися сльози. Гарві витер їх кулаками. Та ні те, ні те не мало проти Гуда ніякої сили: риданнями його не розчулиш, кулаками Дім не розвалиш. Єдиною зброєю проти ворога для Гарві був його розум, але запаси кмітливості вже майже вичерпалися.

Апетит

«Ох, якби ж я міг знову стати вампіром», — подумав Гарві.

У нього були б ікла, пазурі, а ще — жага крові та голод, які тоді, на Геловін, викликали в нього відразу. Зараз він вчинив би інакше. О так. Спрага розбудила б у ньому звіра, й він кинувся б на Гуда, окрилений лютою ненавистю.

Та королем вампірів був пан Гуд, а Гарві — лише звичайним хлопчиком.

Він роздивлявся фасад Дому і раптом згадав слова Ріктуса: «Пан Гуд витрачає багато магії на всі ці підробки й містифікації. Він дуже старається тобі догодити».

Чи справді йому так потрібні ікла, щоб висмоктати з Гуда всі соки? Можливо, вистачить самих бажань.

— Мені треба поговорити з Гудом, — мовив Гарві до Ріктуса.

— Навіщо?

— Ну… може, я придумав, чого хочу. Але розказати маю особисто.

— Він тебе уважно слухає, — сказав Ріктус, озираючись на Дім.

Гарві ковзнув очима по ґанку, вікнах, карнизах, але нічого не помітив.

— Щось я його не бачу, — сказав хлопчик.

— Бачиш, бачиш, — заперечив Ріктус.

— Він у Домі? — спитав Гарві.

Двері були відчинені, і він намагався роздивитися, що відбувається всередині.

— Ти що, досі не здогадався? — сказав Ріктус. — Гуд — це і є Дім.

Поки вони розмовляли, на сонце набігли хмари. Дах і стіни будинку почорніли, Дім немов роздувся, набухнув, як величезний гриб. Він був живим, живим! Од фундаменту до карнизів!

— Ну, кажи, — спонукав Ріктус. — Він тебе уважно слухає.

Гарві зробив крок у бік Дому.

— Він мене чує? — перепитав хлопець.

Парадні двері відчинилися ширше, і Дім зітхнув, підхопивши своїм подихом попіл, який лишився від Джайва, та винісши на ґанок хмарку куряви.

— Він тебе чує, — сказав Ріктус.

— Якщо я лишуся… — почав Гарві.

— Так-к-к? — Дім зліпив слово зі скрипів і постукувань.

— …ти даси мені все, чого я забажаю?

— Для такого розумного хлопчика — все, що завгодно.

— Обіцяєш? Присягаєшся власними чарами?

— Присягаюся. Присягаюся. Тільки скажи…

— Ну, для початку…

— Та-а-ак?

— Я загубив свій ковчег.

— Що ж, зіронько, тоді отримаєш новий, — сказав Дім-Гуд. — Більший. Кращий.

Дошки на ґанку розсунулися — і з’явився ковчег, утричі більший від попереднього.

— Я не хочу свинцевих тварин, — мовив Гарві, підходячи ближче.

— А яких? Срібних? Золотих? — поцікавився Гуд.

— Мені потрібні тваринки з плоті та крові, — відповів Гарві. — Ідеальні маленькі тваринки.

— Це виклик! Люблю складні завдання.

Тієї ж миті з ковчега почувся галас — писк, гарчання й крики, що їх видавала безліч крихітних горлянок. Розчахнулися віконця, навстіж прочинилися дверцята — і на волю вирвалася сотня мініатюрних істот: слонів, жирафів, гієн, трубкозубів[10], голубів…

— Задоволений? — спитав Гуд.

— Непогано, — знизав плечима Гарві.

— Непогано?! — здивувався Дім. — Та це ж маленьке диво!

— То здивуй мене ще раз.

— Ще одним ковчегом?

— Ще одним дивом!

— Чого ти хочеш?

Гарві повернувся до Дому спиною, оглянув газон та побачив пані Ґріффін, яка зачудовано спостерігала за подіями. Це підказало йому ідею нової забаганки.

— Хочу квітів. Усюди! І щоб навіть двох однакових не було.

— Нащо це тобі?

— Ти ж сказав, що я можу просити все, чого заманеться, — відповів Гарві. — І ти не казав, що я мушу пояснювати свої бажання. Не хочу. Одразу стане нецікаво.

— Правильно, — прогуркотів Дім-Гуд, — ти маєш бути щасливим, і байдуже, якою ціною.

— То дай мені квітів, — не відступався Гарві.

Моріг затремтів так, наче починався землетрус, а наступної миті між травинками з’явилася безліч пагінців.

Пані Ґріффін захоплено засміялася.

— Ти ба, — шепотіла вона, — тільки поглянь…

Видовище вражало: за лічені секунди розквітли десятки тисяч бутонів. Гарві впізнав лише кілька видів — тюльпани, троянди, нарциси, — а більшість він бачив уперше в житті. Були тут і квіти, що розпускаються вночі на вершинах Гімалаїв[11], і ті, що цвітуть на вітристих рівнинах Тьєрра-дель-Фуеґо[12]; були тут квіти завбільшки з хлопчачу голову, а були й манюні, як ніготь; деякі пелюстки смерділи гнилим м’ясом, а деякі пахли як райський вітерець.

Гарві знав, що все це ілюзія, та однаково був вражений.

— Дуже гарно, — мовив він.

— Задоволений? — поцікавився Дім-Гуд.

Голос Гуда трішки послабшав. Чи це лише здавалося? Наче ні. Однак Гарві вдав, що нічого не помітив.

— Виходить, — прошепотів він.

— Що виходить? — стрепенувся Дім.

— Ну, скоро побачимо — відповів Гарві.

З Дому почувся такий рик, що аж вікна задрижали. Кілька шматків черепиці зісковзнули з даху й розбилися об землю. «Отакої, — подумав Гарві, — Гуд сердиться». Ріктус теж рознервувався.

— Сподіваюся, ти не водиш пана Гуда за носа, — попередив він. — Такі ігри йому не подобаються.

— Але ж він хоче, щоб я був щасливим?

— Так, звісно.

— Я зголоднів.

— На кухні повно всього, — сказав Ріктус.

— Не хочу я пирогів і хот-доґів! Я хочу… — Гарві затнувся, намагаючись пригадати назви найбільш екзотичних страв. — Хочу смаженого лебедя з устрицями й такими крихітними кульками… як їх…

— Кав’яр[13]?

— Точно! З кав’яром! Тільки з чорним!

— Лебідь с кав’яром? Яка гидота.

— Байдуже! Хочу — значить хочу! — крикнув Гарві. — Кав’яру, жаб’ячих лапок з хріном і гранатовим соусом…

Страви вже почали з’являтися у вітальні — тарілка за тарілкою, і все аж парувало. Спершу пахнуло дуже апетитно,