Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

найліпше. З Ґоґеном життя було б неможливе. — І без крихти іронії докинула: — З вами почуваєшся в безпеці, не боїшся чогось непередбаченого.

— Справді, — сухо відказав Матьє. — Якщо ви хочете сказати, що я не дозволяю собі ніяких витівок… Знаєте, я так само охочий до них, як і всі інші, та вважаю так не годиться.

— Та знаю, — сказала Івіш, — все, що ви робите, завжди… таке методичне…

Матьє відчув, що він блідне.

— Про що ви говорите, Івіш?

— Та про все, — невизначено відказала вона.

— Ой ні, ви маєте на увазі щось конкретне.

Не дивлячись на нього, вона пробурмотіла:

— Щотижня ви приходите із номером «Смен а Парі», складаєте проґраму розваг на тиждень…

— Івіш! — обурився Матьє. — Це ж для вас!

— Знаю, — ґречно відказала вона, — я дуже вам вдячна.

Матьє був радше здивований, ніж ображений.

— Івіш, я нічогісінько не розумію. Хіба ви не любите слухати концерти, відвідувати виставки полотен?

— Люблю.

— Ви так мляво це кажете.

— Я справді люблю… Та я терпіти не можу, — вигукнула вона з несподіваним шалом, — коли мої уподобання перетворюють ув обов'язок.

— Ага!.. Та ви ж… ви просто нічого не любите! — вигукнув Матьє.

Вона підняла голову і відкинула коси назад, її широке бліде обличчя відкрилося, очі засяяли. Матьє був приголомшений: він дивився на тонкі мляві губи Івіш і не міг второпати, як це міг він їх цілувати.

— Якби ви сказали мені про це, — жалісно мовив він, — то я ніколи вас не силував би.

Він водився з нею по концертах, виставках, розповідав про картини, а вона тим часом його ненавиділа.

— Що мені з тих картин, — не слухаючи його, сказала вона, — якщо я не можу ними володіти. Щоразу я мало не лусну від люті й бажання забрати їх із собою, та до них навіть доторкнутися не можна. А поруч ви, такий спокійний, шанобливий, мов на вечірні.

Вони замовкли. Івіш знай супилася. Матьє зненацька відчув, як у нього стислося в горлі.

— Івіш, даруйте мені за те, що сталося вранці.

— Вранці? — здивувалася Івіш. — Та я про це й не думала, мої думки всі були про Ґоґена.

— Це більше не повториться, — провадив Матьє, — сам не знаю, як воно сталося.

Він казав це, щоб заспокоїти свою совість: зрозуміло було, що нічого вже не поправити. Івіш не відповідала, й він через силу провадив:

— А ще ці музеї й концерти… Якби ви знали, як я шкодую! Мені здавалося, що вам цікаво… Та ви ніколи нічого не казали.

З кожним словом він розумів, що треба зупинитися. Та щоразу народжувалося інше слово, і його язик молов і молов. Він говорив з огидою до себе, з короткими спазмами. Він додав:

— Я постараюся змінитися.

«Який же я відразливий», подумалося йому. Од відчайдушної люті щоки його аж запашіли. Івіш похитала головою.

— Змінити себе неможливо, — сказала вона. Говорила вона розважливо, і Матьє щиро ненавидів її. Вони мовчки йшли біч-о-біч, світло струменіло на них, неначе повінь, і обоє ненавиділи одне одного. Та водночас Матьє бачив себе очима Івіш і жахався сам із себе. Вона підняла руки до чола і стисла скроні пальцями.

— Далеко ще?

— Чверть години. Стомилися?

— Ще й як! Даруйте, це все ті картини. — Вона тупнула ногою і розгублено подивилася на Матьє. — Вони вже втікають од мене, перемішуються у моїй голові. І так щоразу.

— Вам хочеться додому? — майже з полегшенням поспитав Матьє.

— Гадаю, так буде краще.

Матьє зупинив таксі. Тепер він квапився залишитися на самоті.

— Бувайте, — не дивлячись на нього, сказала Івіш.

Матьє подумав: «А „Суматра“? Треба мені йти туди чи ні?»

Та йому більше не хотілося бачити її.

Таксі рушило з місця, і якусь мить Матьє стурбовано дивився йому вслід. Потім у ньому немов би зачинилася якась брама, і він почав думати про Марсель.

VII

Роздягнений по пояс Даніель голився перед дзеркальною шафою. «Сьогодні до полудня буде по всьому». Це був непростий план: подія була вже тут, в електричному світлі, в легенькому шкрябанні бритви; її не можна було віддалити, ба навіть наблизити, щоб усе воно скінчилося якомога швидше: її просто треба було пережити. Була насилу десята година, та полудень уже був присутній у кімнаті, круглий і пильний, неначе око. За ним не було нічого, тільки невиразна пополудня пора, що звивалася і повзла, ніби хробак. В очах у Даніеля гніздився біль, він мало спав, під губою в нього був прищ, крихітна червона цятка з білим вершечком: тепер так бувало щоразу, коли він напивався. Даніель прислухався: ні, це вуличний шум. Він подивився на прищ, червоний і запалений, — а ще ж були великі півкола синців попід очима, — і подумав: «Я руйную себе». Він обачно шкрябав бритвою побіля прища, щоб його не зчикрижити; залишиться маленький кущик щетини, то й нехай: Даніель страх як боявся порізатися. І водночас він наслухав: двері кімнати були прочинені, щоб краще чути; він казав собі: «Тепер я її не проґавлю».

Ось пролунало легеньке, майже нечутне шурхотіння; Даніель підскочив до порога з бритвою в руці і різко відчинив двері. Та було запізно, дівчисько його випередило: воно втекло, зачаїлося, мабуть, десь у кутку на сходовому майданчику і, затамувавши подих, чекало, почуваючи, як гамселить у грудях серце. На солом'яному килимку для ніг Даніель угледів букетик гвоздик. «Сученя плюгаве», голосно сказав він. Це дочка консьєржки, він був певен. Варто було тільки глянути в її очиці смаженої рибини, коли вона з ним здоровкалася. Це тривало вже два тижні: щодня, повертаючись зі школи, вона клала гвоздики біля його дверей. Ударом носака він загилив квіти на східці. «Треба бути насторожі в передпокої цілий день, тільки тоді я застукаю її». Він з'явиться з голим торсом і знищить її суворим поглядом. Йому подумалося: «Вона любить моє обличчя. Обличчя і плечі, бо це відповідає її ідеалові. Для неї буде ударом побачити мої волохаті груди». Він повернувся до кімнати і знову почав голитися. В дзеркалі він бачив своє похмуре і шляхетне обличчя з синюватими щоками; з якоюсь досадою він подумав: «Воно їх і збуджує». Обличчя арханґела; Марсель називала його своїм любим арханґелом, а тепер доводиться терпіти ще й погляди цієї малої мандрьохи, котра аж нестямлюється од тічки. «Блудяги!» — роздратовано подумав він. Даніель трохи нагнувся і одним вправним порухом бритви зчесав прища. Незлецький жарт — знівечити обличчя, яке вони так люблять. «Та де там! Обличчя із близною — це те ж таки