Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"

покоївка вже принесла жару для котацу.

Зовсім по-ранковому з чайника виривався струмок пари.

— Час уставати! — Комако сіла коло його подушки. Вона поводилась точнісінько, як дружина. Сімамура потягся й позіхнув. Його рука намацала на коліні Комако її руку й погладила маленькі пальці з мозолями від гри на сямісені.

— Спати хочеться. Хіба вже сонце зійшло?

— Добре спалося самому?

— Ага…

— А ви все-таки не відпустили вусів?

— Так-так, пригадую, останнього разу ти казала — заведіть вуса.

— Та нічого. Я знала, що ви забудете. Зате ви завжди чисто голитеся, аж до синяви.

— А в тебе, коли зітреш пудру, щоки теж наче поголені.

— У вас лице начебто розповніло… Уві сні воно таке бліде й кругле, що вуса дуже личили б.

— А хіба не приємно, коли обличчя гладеньке?

— Воно у вас якесь ненадійне.

— Значить, роздивлялась мене. Це вже негарно!

— Еге, — кивнула Комако й раптом засміялася; її руки, що тримали пальці Сімамури, мимоволі стиснулися. — Я сховалася в шафу. Покоївка навіть не помітила.

— Коли?.. І довго ти там сиділа?

— Тільки коли покоївка заходила в кімнату.

Комако не могла стримати сміху, пригадавши, мабуть, свою витівку, та зненацька почервоніла по самі вуха й, щоб приховати збентеження, взялася смикати ковдру.

— Вставайте! Скільки можна спати!

— Холодно! — Сімамура вчепився за ковдру. — А в готелі вже всі повставали?

— Не знаю. Я зайшла через задвірок.

— Через задвірок?

— Від криптомерієвого гаю видряпалася прямо сюди.

— Хіба там є дорога?

— Дороги нема, зате близько.

Сімамура здивовано глянув на неї.

— Ніхто й не знає, що я тут. Хіба що в кухні почули, як я заходила. Парадні двері, певно, ще замкнуті.

— Ти й тепер рано прокидаєшся?

— Сьогодні не могла заснути.

— А вночі був дощ…

— Невже?.. То он чому бамбукове листя мокре. Ну гаразд, я піду, а ви ще поспіть.

— Який там сон! Я вже встаю! — Не випускаючи руку Комако, Сімамура підвівся. Потім підійшов до вікна й глянув туди, звідки недавно Комако пробралася в готель. Пагорб від криптомерієвого гаю й до середини схилу потопав у чагарниках. Прямо під вікном росли звичайнісінькі овочі — редька, солодка картопля, цибуля тощо. Під ранковим сонцем, вони вразили Сімамуру розмаїттям зелених відтінків. Він ще наче такого й не бачив.

З галереї, що вела до купальні, службовець готелю кидав у ставок поживу червоним коропам.

— Погано їдять. Мабуть, тому, що похолодніло, — сказав він Сімамурі, поглядаючи, як пожива — крихти сушених лялечок шовкопряда — плаває на воді.

Коли Сімамура вернувся з купальні, Комако сиділа в тій же статечній позі.

— В такому затишному місці тільки б шити.

Кімната вже була прибрана. Осіннє сонце проникало глибоко в трохи потерті татамі.

— Хіба ти вмієш шити?

— Та ви що? Я мусила працювати більше за будь-кого з моїх сестер. Відколи я себе пам’ятаю, наша сім’я не вилазила із злиднів, — задумливо промовила Комако, а потім уже жвавіше додала — Покоївка страшенно здивувалася… Кома-тян, каже, коли це ти сюди забралася?.. А я мовчу, не знаю, що відповісти. Не могла ж я знову ховатися в шафу… То я піду. Я сьогодні дуже зайнята. Вночі ніяк не могла заснути, думала, встану раніше та помию голову. Треба ще висушити волосся, укласти зачіску до обіднього бенкету. У вашому готелі теж буде вечірка. Мене сюди ще вчора запрошували, та запізно — я вже погодилась бути на іншому бенкеті. Сьогодні субота, важкий день. Тож до вас завітати я не зможу.

Однак Комако наче й не збиралася йти.

Забувши усі свої справи, вона повела Сімамуру на задвірок. Під галереєю, через яку Комако, мабуть, прослизнула в готель, лежали її мокрі гета й табі.

Зарості низькорослого бамбука, крізь які Комако пробралася в готель, здалися Сімамурі непролазними. Тому вони пішли вздовж городів, туди, звідки долинав плюскіт води. Там була річка з крутим берегом. З каштана долинали дитячі голоси. На траві під ногами валялися зелені каштани. Комако наступала на них, і каштани вилізали назовні. Вони були ще зовсім дрібненькі.

Крутий схил гори на протилежному березі, порослий міскантом, мінився сліпучим сріблом у промінні вранішнього сонця. Ні, то мінилося не срібло — то плив осіннім небом прозорий образ скороминущого життя.

— Ходімо он туди, де видно могилу твого нареченого.

Комако випросталась, пильно глянула на Сімамуру й раптом кинула в нього жменею каштанів.

— Ви що, глузуєте?

Сімамура не встиг ухилитися й каштани влучили йому в чоло. Було боляче.

— З якого дива вам заманулося йти на його могилу?

— Чого ти така сердита?

— Бо багато пережила останнім часом. Я ніколи не легковажила, як дехто, схожий на вас.

— Хто легковажить? Я? — промимрив Сімамура.

— Навіщо ж тоді казати — наречений? Я ж вам казала, що він не був моїм нареченим! Чи забули?

Ні, Сімамура не забув.

Сімамура пам’ятав, як вона сказала:

— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. Та й ми майже весь час жили окремо. От і все. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію.

А коли над тим хлопцем нависла смертельна небезпека, Комако, залишившись ночувати в Сімамури, випалила:

— Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.

Хіба можна про таке забути? Цей Юкіо вмирав саме тоді, коли Комако проводжала Сімамуру на станцію. А коли прибігла Йоко й сказала, що хворому погіршало, Комако не пішла додому й, мабуть, не попрощалася востаннє з бідолахою. Сімамура ніяк не міг забути того Юкіо.

Що ж до Комако, то вона вперто уникала розмови про нього. Нехай він і не був її нареченим, але ж вона ніби й пішла в гейші, щоб оплатити його лікування, отже, її ставлення до нього не було таким уже легковажним.

Комако якусь мить не могла збагнути, чому Сімамура не розгнівався, коли вона кинула в нього жменю каштанів, та враз наче надломилась і припала до нього.

— А все-таки ви щира людина! Правда? Вам прикро?

— Діти он з дерева дивляться…

— Я вас не розумію… Ви, токійці, всі якісь складні. Навколо вас метушня й шум, тож і в душі цілковитий розлад.

— Усе розладналося…

— Глядіть, а то ще й життя розладнається! То підемо на цвинтар?

— Сам не знаю…

— От бачите! Вам узагалі не хотілось іти на цю могилу.

— Ти ж сама вагаєшся.

— Я ще ні разу туди не ходила, тому