Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга друга"

докірливо зауважив Мумі-троль.

— І про молодість мого тата теж, — нагадав Чмих з несподіваним відчуттям власної гідності. — Я вже чимало наслухався про Вертя, але вперше чую про Підливку!

— Я забув про неї… — винувато промимрив Мумі-тато. — Вона з’являється щойно зараз…

— Забули про мою маму! — обурено скрикнув Чмих.

Двері враз відчинилися і до спальні зазирнула Мама Мумі-троля.

— Ви ще не спите? — здивувалася вона. — Мені здалося, ніби хтось кликав маму…

— То був я! — вигукнув Чмих, зістрибуючи з ліжка. — Уявляєте? Упродовж усієї розповіді тільки й чуєш про татів, про татів і знову про татів, аж раптом цілком неочікувано довідуєшся, що була ще й мама!

— Але що ж у цьому дивного? — чудувалася Мумі-мама. — Наскільки я розумію, у тебе була напрочуд щаслива мама з великою колекцією ґудзиків!

Чмих суворо глянув на Мумі-тата:

— Справді?

— Так, з купою ґудзикових колекцій! — запевнив Тато. — А ще вона мала колекції каменів, черепашок, скляних кульок — усього, чого душа забажає! До речі, й сама була несподіванкою!

Чмих поринув у задуму.

— Якщо вже зайшла мова про мам, — озвався нараз Нюхмумрик, — як склалася доля отієї Мюмлі? У мене також була мама?

— Звичайно! — потвердив Тато Мумі-троля. — Чудова мама!

— Отже, Маленька Мю — моя родичка? — недовірливо запитав Нюхмумрик.

— Так! Саме так! — утішився Мумі-тато. — Але більше не заважайте мені читати. Це, зрештою, мої мемуари, а не дослідження родинних коренів!

— Можна Татові читати далі? — запитав Мумі-троль.

— Хай читає, — погодилися Чмих з Нюхмумриком.

— Дякую! — полегшено зітхнув Мумі-тато, беручись знову до читання.

Верть та Підливка увесь день приймали весільні подарунки. Врешті-решт бляшанка з-під кави переповнилася, і ґудзики, камінці, мушлі, цвяшки (всього не перелічити) довелося складати на скелі.

Верть сидів на купі подарунків, тримав Підливку за лапку і променів від щастя.

— Так приємно бути одруженим, — тішився він.

— Може, й так, — погодився Фредріксон. — Але послухай, чи варто з такої нагоди запрошувати сюди тітку пані Гемулевої? Та ще й гризликів?

— Перепрошую, вони б напевно засмутились, якби не побували на нашому весіллі, — заперечив Верть.

— Гаразд, але тітку, тітку навіщо кликати??? — не стримався я.

— Знаєш, за тіткою я, власне кажучи, не надто скучив, — щиро зізнався Верть. — Але перепрошую! У мене нечисте сумління! Це ж я побажав, аби хтось змилосердився над нами і зжер її!

— Гм, — буркнув собі під ніс Фредріксон. — У цьому щось є…

До часу прибуття поштового корабля увесь мис, навколишні пагорби та пляжі всіяли піддані Володаря. Його Величність сидів на найвищому пагорбі під балдахіном, готовий будь-якої миті подати знак Добровільному оркестрові ге мулів.

Вертя та Підливку посадили до весільного човна, зробленого у формі лебедя.

Всі були страшенно збуджені й стривожені, бо чутки про тітку пані Гемулевої та її нестерпний характер уже давно розповзлися островом. До того ж, були всі підстави боятися, що гризлики погублять королівство і згризуть упень дерева у Парку Несподіванок. Ніхто, однак, і слова не проронив про це перед молодятами, котрі зі спокійним сумлінням обмінювалися ґудзиками.

— Гадаєте, її можна налякати фосфором або тертям живиці по нитці? — запитав мій Привид, вишиваючи черепи на повстяній грілці для чайника у подарунок Підливці.

— Кого хочеш, тільки не її, — похмуро бовкнув я.

— Знову почне насаджувати нам виховні ігри, — пророкував Потішник. — Або ще, чого доброго, заборонить залягати у зимову сплячку і змусить ходити на лижах.

— Як це — ходити на лижах? — не зрозуміла Доня Мюмлі.

— Волочити ноги по замерзлих опадах з неба, — пояснив Фредріксон.

— Тьху, тьху, — сплюнула налякана Мюмля. — Який жах!

— То ми скоро помремо! — вирішила Маленька Мю.

Тієї миті сполошений шепіт прокотився юрбою — надходив поштовий пакетбот.

Добровільний оркестр гемулів голосно утяв гімн «Бережи недолугий Наш народ!», і весільний лебідь відійшов від берега. Двоє діток Мюмлі звалилися у море від надмірного збудження, навколо заревіли корабельні ревуни, а Потішник не витримав і втік.

Щойно побачивши порожній пакетбот, ми зрозуміли, що сім тисяч гризликів у ньому аж ніяк не змогли б поміститися. Понад узбережжям залунали вигуки полегшення впереміж з розчаруванням. Один-єдиний крихітний гризлик зістрибнув у човна-лебедя, який швидко полинув до берега.

— Що тут відбувається? — запитав Володар, який не витерпів більше на своєму троні і збіг до моря. — Один-однісінький гризлик?!

— Це наш давній знайомий Гризлик, — вигукнув я. — У нього величезний пакет із собою!

— То її усе ж з’їли, — зронив Фредріксон.

— Тихо! Тихо! Тихо! — загорлав Володар і увімкнув ревуна. — Дайте дорогу Гризликові! Розступіться перед Послом!

Юрба розступилася, звільнивши місце нареченим та Гризликові, котрий, сором’язливо глипнувши на нас, поклав долі згорток, хоч і надгризений трохи по краях, але загалом у доброму стані.

— То що? — нетерпеливився Володар.

— Тітка пані Гемулевої переказувала вітання… — мовив Гризлик, гарячково нишпорячи по кишенях свого вихідного костюма.

Усі від нетерплячки вже ногами перебирали.

— Поквапся! Поквапся! — підганяв малого Володар.

Нарешті Гризлик добув зім’ятого листа і поважно проголосив:

— Тітка пані Гемулевої навчила мене писати. Я знаю майже всю абетку! Окрім деяких літер: ї, ю та е. Вона диктувала, а я записував. Ось що вона вам написала.

Гризлик перевів дух і почав з натугою читати:

«Лбі діти!

З вличзно прикріст, докорами сумління та відчут тям нвиконаного обов’язку пишу вам ці рядки. Я ніяк н зможу прихати на ваш всілля, та сподівася, ви про— бачит мні такий ганбний вчинок. Повірт, я страшнно рада і щаслива, що ви затужили за мно, я пролила ріки сліз, зворушна рішнням Вртя одружитися. Страшнно вдячна вам, лбі діточки, що ви врятували мн від заж— рливо Мари і познайомили з чарівними гризликами. Вважа свом гмульським обов’язком сповістити прав ду: гризликам і мні так нймовірно добр живться, що навіть всільні урочистості н змогли нас виманити з дому. Ми увсь днь займаємося виховними іграми і мріємо про зиму, щоб ходити на корисні для здоров’я лижні прогулянки. Щоб хоч трохи розвіяти ваш роз чарування, носила вам всільний подарунок і сподівася, він гідно прикрасить бляшанку Вртя!

Шість тисяч дв’ятсот дв’яносто де’ять вітань від гризликів!

З вдячніст, Ваша тітка пані Гмулва».

На пагорбах запала тиша.

— Що таке «ганбний»? — запитав я.

— «Ганебний», звичайно, — відказав Гризлик.

— Тобі подобаються виховні ігри? — обережно поцікавився Фредріксон.

— Страшенно подобаються! — захоплено мовив Гризлик.

Його відповідь так мене спантеличила, що мені запаморочилося в голові і довелося сісти на траву.

— Відкрий, будь ласка, конверт! — не втерпів Верть.

Гризлик урочисто перегриз шворку і витягнув з конверта світлину, на якій у натуральну величину була зображена тітка пані Гемулевої у ролі королеви гризликів.

— Ніс у неї неушкоджений! —