Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга друга"

скрикнув Верть. — Який я щасливий! Яка гарна фотокартка!

— Любий, поглянь на рамку, — звернула увагу коханого Підливка.

Усі подивилися на рамку, в яку було оправлено світлину, і водночас скрикнули: «О!» Вона була зроблена зі справжнього іспанського золота, прикрашена по кутках трояндами з топазів та хризоліту. По всьому периметру тягнувся рядок дрібних діамантів (зворотній бік прикрашала звичайна бірюза).

— Як гадаєш, можна їх відколупати? — поцікавилася Підливка.

— Звичайно! — захоплено скрикнув Верть. — От якби серед весільних подарунків було ще й шило…

Раптом з боку затоки почувся громовий рик:

— Та що це таке! Клянуся своїм задком! Я чекаю на ранкову каву, а ніхто навіть не почухався, щоб зробити приємність старому Едвардові!

Кілька днів по тому, як Тато Мумі-троля розповів про весілля Вертя, все товариство сиділо на ґанку. То був буряний вересневий вечір. Мумі-мама приготувала ромовий пунш, канапки з солодким сиропом і святково прикрасила домівку.

— То як? — очікувально глянула Мумі-мама на Тата.

— Сьогодні я завершив працю над мемуарами, — оголосив Тато безрадісним голосом. — Крапку поставлено о 18.45. Останнє слово за вами — самі маєте вирішити, подобається вам моя книга чи ні!

— Розпутне життя з гатіфнатами описали також? — поцікавився Нюхмумрик.

— Ні-і, — похитав головою Мумі-тато. — Розумієш, ця книга повчальна…

— Саме тому слід було писати про все! — запально вигукнув Нюхмумрик.

— Ш-ша, не сваріться, — примирливо мовила Мумі-мама. — А я десь з’являюся у твоїй оповіді? — запитала вона, зашарівшись до кінчиків вух.

Мумі-тато відпив три великі ковтки зі свого келиха.

— А тепер, синочку, слухай дуже уважно, — мовив він, — бо насамкінець я розповім, як зустрів твою Маму.

Тато розгорнув зшиток і почав читати.

Настала осінь, безпросвітні дощі огорнули острів Володаря густою імлою. Я був цілком певен, що блискуче випробування «Мурської Сиринади» було лише початком великої мандрівки у світ. Та помилився. Воно стало кульмінацією, найяскравішою подією нашого життя, однак… без продовження. Не встигли ще стихнути пристрасті після весілля Вертя, як Фредріксон взявся до поліпшення конструкції свого винаходу. Без кінця щось міняв, добудовував, припасовував, шліфував, чистив і малював, аж врешті «Мурська Сиринада» перетворилася на вишуканий салон.

Інколи Фредріксон вибирався на прогулянки з Володарем або з мешканцями Королівської Самостійної Колонії, але завжди повертався на обід додому.

А я далі скнів, гинув від туги за безкраїм світом, який чекав на мене і ніяк не міг дочекатися. Надворі дощило щораз гірше, а у Фредріксона завжди знаходилася якась причина відкласти мандри: то треба було ремонтувати стерно глибини, освітлення чи люк, то щось удосконалювати.

Настав час штормів.

Хатинку Мюмлі знесло вітром, її Доня застудилася, ночуючи під відкритим небом. Дощ протікав і до бляшанки Вертя. Лише я мешкав у порядному будинку з доброю кахляною пічкою. Чого можна сподіватися у таких випадках? Звичайно, всі не довго думаючи перебралися до мене! Однак що більше життя у навігаційній рубці нагадувало родинне, то самотнішим я себе відчував.

Навіть описати вам не можу, як зле, коли твої друзі одружуються або стають винахідниками. Сьогодні це веселі, охочі до пригод товариші, котрі, як тільки надокучить осіле життя, готові податися в мандри — й увесь світ стелиться перед ними! Та одного чудового дня це не залежне ні від кого товариство стає збайдужілими співмешканцями, яких нічого не цікавить, які воліють ніжитися у теплі і яких лякає дощ за вікном! Колекціонують речі, котрі вже нема куди приткнути! Ведуть пусті теревені! їм більше не кортить приймати несподівані рішення або ж чинити наперекір! Колись вони напинали вітрила на човнах, а тепер майструють полички для порцеляни! Важко розповідати про це без сліз!

Та найгірше, що їхня апатія і збайдужіння почали заражати й мене. Що затишніше я почувався разом з ними біля кахляної пічки, то важче було мені зберігати в собі дух волі та звитяги морського орла. Сподіваюся, любий читачу, ти розумієш мене? Я почувався наче в клітці і водночас наче покинутий напризволяще, ніхто і ніщо… А надворі завивав вітер і періщив дощ.

Отого надзвичайного вечора, про який я хочу розповісти, негода шаленіла не на жарт. Дах скрипів і тріщав, південно-західний вітер рвав на клоччя дим, що струменів з комина, а злива, немов чиїсь прудкі ноженята, лопотіла по ґанку (я перебудував командний місток на ґанок і прилаштував поруччя, оздобивши його орнаментом із соснових шишок).

— Мамо! Ти почитаєш нам до сну? — озвалися зі своїх ліжечок діти Мюмлі.

— Неодмінно! На чому ми зупинилися?

— Поліцейський… інспектор… Твіґґс… поволі… підкрадався… ближче! — хором зарепетували малюки.

— Гаразд, — урвала їх Мюмля. — Слухайте: «Поліцейський інспектор Твіґґс поволі підкрадався ближче. Що це там зблиснуло? Дуло револьвера? З холодною рішучістю здійснити правосуддя він крався у темряві, зупинився, потім поволі рушив далі…»

Я неуважно слухав розповідь Мюмлі, бо ж чув її уже не раз.

— Ця байка мені подобається, — мовив Привид, вишиваючи чохол для кілочків (схрещені кості на чорній фланелі) і позираючи на годинник.

Верть сидів перед відчиненими дверцятами печі, тримаючи за лапку Підливку. Потішник розкладав пасьянс. Фредріксон, лежачи на животі, милувався малюнками в книжці «Подорож Океаном». Це було спокійне, затишне, розмірене родинне життя, і що глибше я у нього занурювався, то тривожніше ставало мені на душі. Я відчував мандрівну сверблячку…

Час від часу море хлюпало шумовинням у чорні шибки, що дзеленчали від поривів вітру.

— Опинитись би такої ночі посеред моря, — мовив я стиха сам до себе.

— Вісім балів… Якщо не більше, — підхопив Фредріксон, не відводячи погляду від мальованих хвиль у своїй книжці.

— Піду погляну, яка надворі погода, — пробурмотів я і вислизнув з будинку.

Якусь мить стояв непорушно, прислухаючись. Прибій сповнював навколишню темряву грізним гуркотом. Я принюхався, прищулив вуха і рушив до моря.

Шторм налітав на мене з шаленою люттю, аж я заплющив очі, аби не бачити жахіття, що навісніло тієї буремної осінньої ночі. Страх, що робилося! Про таке й думати не хотілося…

До речі, то був один з небагатьох випадків, коли я взагалі ні про що не думав. Просто знав, що мушу зійти на берег до ревучих хвиль. Мене вело туди магічне Передчуття, яке не раз потім, в подальшому житті, не підводило мене.

Місяць вийшов з-поза хмар, мокрий пісок пляжу вилискував, наче метал. Хвилі гуркотіли, вдаряючись до скель, немов лава білих драконів, грізно здіймалися угору, розчепіривши кігті, з ревом опадали додолу, шипіли, відповзаючи, і поверталися знову.

Я й зараз весь у полоні спогадів!

Що змусило мене наперекір пітьмі та холоду (а для мумі-тролів, як ви знаєте, немає нічого гіршого