Читати книгу - "Джеррі-Островик"

його улюблена дружина, мати сина-первістка, зважилася в пестощах порушити одне з його царських тамбо, він звелів її вбити, а тоді сам-один сумлінно зжер усю й мозок з потрощених кісток висмоктав, не поділившись ані шматочком навіть із найщирішими приятелями.

Усе в нього було царське — і порода, і виховання, і вчинки. Свідомий того, він і поводився відповідно. І вигляд у нього був царський — як, приміром, у розкішного огиря чи могутнього лева на тлі рудої пустелі. Велична звірина, він чимсь нагадував великих завойовників і владарів, що з'являлись в інші часи, в інших краях, на вищих щаблях еволюції. Вся постава тіла, грудей, пліч, голови у нього була царська. Царський був і лінивий, зухвалий погляд з-під приплющених повік.

І на «Еренджі» він ступив з направду царською відвагою, бо знав, що ступає на динаміт. Він давно вже здобув гірку науку, що білі люди зроблені з динаміту, як оті таємничі убивчі брусочки, що їх вони часом жбурляють. Ще підлітком він був на одній з пірог, які атакували суденце скупників сандалу, навіть менше, ніж «Еренджі». Таємничої події, що сталась тоді, він не забув довіку. Він бачив, як двох чи трьох білих убили на палубі й відрубали їм голови. Третій, відбиваючись, утік люком униз. А за хвилину суденце з усіма своїми скарбами — обручним залізом, тютюном, ножами, перкалем — злетіло в повітря й посипалось у воду нічого не вартими уламками. То був динаміт — велика таємниця. І він, Нау-Гау, що теж підлетів у повітря, але якимсь дивом зостався цілісінький, здогадався, що білі люди — справдешній динаміт, що їх зроблено з тієї самої таємничої речовини, якою вони можуть глушити табунці прудкої кефалі, а в великій скруті висаджують у повітря себе й свої судна, що на них припливли морем звідкись іздалеку. І ось до цієї нетривкої, убивчої речовини, з якої, на його щире переконання, складався Ван-Горн, він підступав і тиснув на неї своїм зухвальством, важачись довести її трохи не до вибуху.

– 'Кий біс ти держи мій люди довго-довго? — почав він.

Звинувачення те було справедливе, бо хлопці, яких привіз Ван-Горн, працювали на плантаціях три з половиною роки замість умовлених трьох.

— Як ти так балакай, я дуже-дуже злий буде на твій, — огризнувся Ван-Горн, потім дипломатично додав, сягнувши в розпиляний навпіл ящик й простягаючи йому жменю плиток тютюну. — Ліпше ти закури та балакай як добрий люди.

Одначе Нау-Гау велично відмахнувся від того жаданого дарунку.

— Я багато-багато тютюн е, — збрехав він. — Кий біс ти не привези один мій хлопець?

Ван-Горн витяг з-за стегенної пов'язки довгу, вузеньку рахункову книгу й почав її гортати, знов уразивши Нау-Гау динамітовою силою білої людини, здатної пам'ятати не тільки головою, а й списаним папером.

— Саті, — прочитав Ван-Горн, тицьнувши пальцем у сторінку й раз у раз пильно позираючи на чорношкірого ватажка, що стояв перед ним; а той чатував, чи не випаде нагоди підступити до нього ззаду й одним добре завченим ударом ножа в потилицю перетяти йому спинний мозок.

— Саті, — прочитав Ван-Горн. — Один мусон назад від тепер Саті живіт дуже-дуже гуляй. Помалу-малу Саті зовсім кінчай, — переклав він зрозумілою тубільцеві говіркою запис у книзі: «Помер від дизентерії 4 липня 1901 р.».

— Багато роби Саті, довго роби, — правив своєї Нау-Гау. — Скільки гроші Саті зароби?

Ван-Горн подумки вирахував суму.

— Зовсім Саті він зароби сім по десять фунт і два фунт золотий гроші, — так переклав він «сімдесят два фунти». — Я давай наперед батько Саті два по десять фунт і п'ять фунт. Саті він зостався чотири по десять фунт і сім фунт.

— Де є чотири по десять фунт і сім фунт? — спитав Нау-Гау. Він лиш назвав ту величезну суму, але розумом не міг її осягнути.

Ван-Горн підняв руку.

— Ти Нау-Гау не дуже квапся. Саті купи на плантація крам два по десять фунт і один фунт. Зостався зовсім два по десять фунт і шість фунт.

— Де є два по десять фунт і шість фунт?

— Лежи в мій скринька, — коротко відповів капітан.

— Давай два по десять фунт і шість фунт.

— Давай твій дідько, — відрубав Ван-Горн, і в його блакитних очах чорний ватажок відчув проблиск динаміту, з якого, певне, зроблено білих людей, і враз пригадав той кривавий день, коли він уперше побачив вибух і злетів у повітря.

— Як звати отой старий, що сиди в пірога? — спитав Ван-Горн, показуючи на старигана в човні біля борту. — Він батько Саті?

— Він батько Саті, — потвердив Нау-Гау.

Ван-Горн рукою махнув старому піднятись на судно, Боркманові кивнув наглядати за палубою й Нау-Гау, а сам спустився взяти з сейфа гроші. А коли вернувся, спитав старигана, демонстративно не зважаючи на ватажка:

— Як твій звати?

— Мій звати Ніно, — тремтячим голосом відповів старий. — Саті він мій син.

Ван-Горн позирнув на Нау-Гау, питаючи потвердження, і ватажок притакнув звичаєм Соломонових островів, сіпнувши головою назад. Тоді Ван-Горн відрахував у жменю батька Саті двадцять шість золотих соверенів.

Нау-Гау відразу простяг руку й забрав усі гроші. Двадцять монет ватажок зоставив собі, а решту шість повернув старому. Ван-Горнові до того вже не було діла. Він виконав свій обов'язок, віддав гроші кому слід. А ватажкова тиранія над своїм підданцем його не обходила.

Обидва пани, білий і чорний, були цілком задоволені. Ван-Горн сплатив борг кому належалось; а Нау-Гау своїм монаршим правом відібрав у батька Саті синів заробіток перед Ван-Горновими очима. Однак Нау-Гау був не від того, щоб почванитися. Коли Ван-Горн став пригощати його тютюном, він відмовився, а купив за п'ять фунтів цілий ящик, зажадав, щоб його розпиляли, і аж тоді натоптав люльку.

— Багато добрий хлопці є в Ланга-Ланга? — незворушно й чемно спитав Ван-Горн, аби підтримати розмову й показати свою байдужість.

«Цар Вавілонський» тільки осміхнувся, але не зволив відповісти.

— Може, я ходи на берег мало-мало дивись? — з викликом спитав Ван-Горн.

— Може, твій буде великий біда, — так само з викликом відловів Нау-Гау. — Може, багато поганий люди кай-кай твій.

Ван-Горн ураз відчув приблизно те, що відчував Джеррі, коли їжачив шерсть на в'язах.

— Агов, Боркмане! — гукнув він. — Веслярів у вельбот!

Коли човен був готовий, Ван-Горн, показуючи свою вищість, зійшов у нього перший, а тоді покликав за собою й Нау-Гау.

— Слухай, Царю Вавілонський, — зашепотів він на вухо ватажкові, коли веслярі налягли на весла, — Один люди роби мій біда, я перше стріляй твій. Тоді4 я стріляй уся Ланга-Ланга, Весь час я ходи Ланга-Ланга, ти