Читати книгу - "Джеррі-Островик"

ходи коло мій. Ти не хочеш ходи коло мій, я роби твій зовсім кінець.

І Ван-Горн, один-одинцем білий чоловік, зійшов на берег у супроводі ірландського тер'єра-щеняти з переповненим любов'ю серцем та чорношкірого царка, що й ненавидів, і шанував динамітну силу білої людини, — зійшов на берег і зухвало обійшов босоніж дикунську твердиню з трьома тисячами люду, а його білий помічник, такий охочий до шнапсу, стеріг палубу невеличкого суденця, що стояло на якорі оподаль берега, а його чорношкірі матроси, не пускаючи з рук весел, держали вельбота кормою до берега, щоб у нього міг, утікаючи, зразу стрибнути чоловік, якому вони служили, але якого не любили і якому коли завгодно охоче стяли б голову, якби не страх перед ним.

Ван-Горн перше зовсім не думав сходити на берег, а зійшов, відповідаючи тим на зухвальство ватажка, тільки з ділових міркувань. З годину тинявся він селищем, не відводячи правої руки дуже далеко від пістолета, пересунутого наперед, а очей — від Нау-Гау, що нехотя йшов поруч нього. Бо Нау-Гау, сповнений похмурої вулканічної люті, готовий був вибухнути щохвилини. Під час прогулянки Ван-Горнові довелось побачити те, що бачив мало хто з білих, бо Ланга-Ланга та суміжні з нею острівці — прегарні намистини, нанизані понад завітряним берегом Малейти — настільки ж недосліджені, наскільки й неповторні в своїй красі.

Колись ті острівці були просто піщані обмілини та коралові рифи, ледь видні над водою чи й зовсім сховані під нею. Тільки нещасне, гнане, цьковане створіння могло животіти там, витерплюючи неймовірні злигодні. Ллє такі нещасні цьковані створіння, що зуміли вціліти й утекти з вирізаних до ноги селищ, від гніву ватажків, від долі «довгої свині», пробились туди й витривалії. Знавши доти лише хащі, вони спізнали й море, і з них постало приморське плем'я. Вони вивчили звички риб, раків та їстівних молюсків, винайшли рибальські гачки, мережі, верші й усілякі хитромудрі способи добувати пливуче м'ясо з неспокійного, мінливого моря.

Такі втікачі крали собі з суходолу жінок, плодились і множились. Геркулесовою працею під палючим сонцем вони завоювали море. Вони обмурували свої обмілини та рифи уламками коралового вапняку, вкраденими з берега в темні ночі, збудували без вапна й долота щільні стіни, що витримували океанський прибій. І так само вони накрали з суходолу, як миші крадуть уночі з людського житла, мільйони пірог ситої, родючої землі.

Минули сторіччя, змінились численні покоління — і ось на місці голих піщаних кіс, ледь видних над водою, постали муровані фортеці з проходами для довгих пірог, від суходолу захищені власними маленькими морями-лагунами. Кокосові пальми, банани, могутні хлібні дерева давали їжу й захисток від сонця. Острів'янські городи буяли врожаєм, їхні довгі, вузькі бойові піроги пустошили берег і мстилися нащадкам тих, хто колись переслідував їхніх предків і прагнув їх пожерти.

Як утікачі й вигнанці, що подалися в солоні болота Адріатики й збудували на глибоко забитих палях палаци могутньої Венеції, так і ці нещасні, гнані чорношкірі ростили свою силу, поки стали володарями великого острова, запанувавши над морськими шляхами й торгівлею і навіки загнавши лісовиків у глибину джунглів, щоб вони не важились і потикатися до моря.

І ось там, серед багатого й зухвалого побережного плем'я, вештався Ван-Горн і важив головою, нездатний повірити, що його смерть, може, зовсім близько. Він знав, що це колись допоможе йому успішно вербувати робітників на далекі острови, на плантації інших білих зайдисвітів, які ризикували хіба лиш дрібку менше за нього.

Пробувши в селищі з годину, він посадив Джеррі в корму вельбота й сів туди сам, зоставивши на березі остовпілого, зчудованого чорного царка, перейнятого ще більшою пошаною до динамітових білих людей, що привозили йому плитки пресованого тютюну, перкаль, ножі та сокири й неухильно здобували зиск із цієї торгівлі.

РОЗДІЛ XI

Вернувшись на «Еренджі», Ван-Горн відразу розпустив вітрила, підняв якір і рушив лагуною проти вітру ще на десять миль далі, до Сомо. Дорогою він ще спинився коло Біпу привітатися з ватажком Джонні та висадити кількох поверненців з того селища. А потім поплив до Сомо, і то вже було останнє плавання й для «Еренджі», й для більшості людей на ній.

В Сомо Ван-Горна зустрінуто зовсім не так, як у Ланга-Ланзі. Десь так о пів на четверту висадивши привезених додому тубільців, він запросив на палубу ватажка Башті. І той з'явився, вельми жвавий і діяльний, хоч похилий віком, і у вельми добродушному настрої — такому добродушному, що навіть привіз із собою своїх трьох старих жінок. Такого ще не бувало. Ніколи ще він не дозволяв жодній своїй жінці показатись перед білим чоловіком, і тепер Ван-Горн за таку велику честь подарував кожній гарну череп'яну люльку й десять плиток тютюну.

Хоч уже й припізніло, торгувалося добре, і Башті, що забрав левову пайку з грошей, належних батькам двох померлих хлопців, щедро купував Ван-Горнів крам. Він пообіцяв капітанові багато свіжих робітників, і Ван-Горн, звиклий до мінливої дикунської вдачі, зажадав, щоб контракт укласти негайно. Башті спершу не погоджувався — моївляв, нехай завтра. Ван-Горн доводив, що відкладати нема рації, і то так переконливо, що старий ватажок послав одну пірогу на берег — привезти хлопців, призначених відпливти на плантації.

— А ти як гадаєш? — спитав Ван-Горн Боркмана. — Я ще не бачив старого пройдисвіта таким приязним. Чи не задумав він якоїсь капості?

Помічник подивився вже зовсім посоловілими очима на численні піроги біля борту, завважив, що там багато жінок, і похитав головою.

— Навряд… Вони завше ховають своїх бабів у лісі, коли збираються напасти.

— Е, цих чорношкірих не вгадаєш, — похмуро промовив капітан. — Звісно, уява в них абияка, та все ж коли-не-коли й придумають щось новеньке. А Башті найхитріший з усіх, скільки я їх бачив. Що йому завадить згадати те саме, та й зробити якраз навпаки? Що вони досі ніколи не брали з собою жінок, як збирались напасти, це ще не доказ, що й завжди вони так робитимуть.

— Ні, на таке навіть у Башті кебети не стане, — заперечив Боркман. — Він просто роздобрився. Он уже закупив у тебе краму на сорок фунтів. Того ж то він і хоче законтрактувати нам ще партію хлопців і, певне, сподівається, що половина їх передохне, щоб йому дісталась їхня платня.

Всі ці міркування були вельми логічні. Одначе Ван-Горн похитав головою.

— А все ж пильнуй, — застеріг він, — І пам'ятай, що нам не можна спускатись униз обом разом. Та забудь про шнапс, поки ми не викараскаємося звідси.

Башті