Читати книгу - "Мантра-омана"

лишалося кілька годин. Ти присіла на лавці у парку і розгорнула якусь книжку, яка чомусь не читалася, бо думала ти про нього, а не про «збоченця» чи про книжку. Саме тоді він і підійшов до тебе. Вирішив нарешті познайомитись.

— Мене звати Влад, — до твоєї свідомості без запрошення увірвався його голос — низький і чарівливий — таким голосом розмовляв харизматичний Аль Пачіно в «Адвокаті диявола»…

Від несподіванки ти впустила ту книжку, а він підняв. Побачивши її, теж наче злякався, чи що там промайнуло його вродливим смаглявим личком… Чорт, ти навіть не звернула уваги, що читала, настільки твої думки були переповнені ним і шляхетною, непристойно заможною родиною, якої ти не варта…

БРЕМ СТОКЕР

ДРАКУЛА

Прототипом графа Дракули був містичний Влад Цепеш. Влад. Отака книжка. Ти вихопила в нього свою книжку і втекла. Тобто «з гідністю пішла» — так тобі більше подобалось думати.

…Минали дні. Тижні складалися у місяці, почалася і завершилася сесія, а Влад щоразу намагався знайти привід зав’язати з тобою знайомство. То приходив із квітами, то надсилав тобі запрошення у кіно, чи на якусь там художню виставку (в тебе вже назбиралась ціла колекція отих невикористаних запрошень), хіба що Шекспіра під вікнами не декламував.

Ти вперто відмовлялася («з гідністю йшла»), робила вигляд, що він тебе не цікавить, кілька разів навіть послала куди подалі. Дівчата-однокурсниці тобі відверто заздрили і вважали безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, щоб відмовляти ТАКОМУ ХЛОПЦЕВІ, бо в тебе, бачте, гілок менше на родинному дереві! Їх ти теж посилала куди подалі. Разом з гілками. Як могла, відхрещувалась від того кохання, наче передчувала, що нічого доброго воно ані тобі, ані йому не принесе. Швидше, зруйнує все, що кожен з вас мав поодинці.

Все вирішив один день. На твоє оголошення в газеті (послуги натурниці) відгукнувся черговий горе-художник, і оскільки ти собі запланувала сумочку від Шанель, а грошей на неї фатально не вистачало, довелося йти.

Потрібна адреса знайшлася не одразу. Престижний район, елітний будинок-новобудова, просторий суцільно-дзеркальний ліфт — більший, падлюка, за твою кімнату в гуртожитку. Раніше тобі нечасто доводилося бувати в цій розкішній частині міста, де у власному окремому царстві неспішно існують багатії. Однак ти знала, що збоченцями бувають не лише голодні художники, але й ситі також. Особливо ситі.

— Коли немає натхнення, треба переспати з натурницею, — сказав якось один із них і почав розстібати штани.

Ти тоді зірвалася, схопила свій одяг і покинула його майстерню, попередньо вивернувши йому на голову баняк із фарбою. Більше ви не бачилися.

А тепер тобі знову треба здаватися на милість незнайомця. Клята сумочка від Шанель! Зібравши всю свою мужність, ти рішуче дзвониш у величні броньовані двері чергового збоченця. Звідси буде не так уже й легко вибратись, коли що…

Минає хвилина. На радощах ти майже віриш, що за дверима нікого нема, та раптом вони відчиняються і на порозі ти бачиш його — Влада.

— То он воно що… — ти відступаєш. Отже, він — твій сьогоднішній «збоченець». І батьків, звісно, немає вдома, доки синочок буде розважатися.

Забувши про ліфт, летиш східцями вниз. Влад — за тобою. За кілька прольотів він тебе наздоганяє:

— Не знаю, що ти подумала, та мені справді потрібна натурниця!

— І хто б оце сумнівався! — ти відштовхуєш його від себе. — То граф Дракула, виявляється, художник?

— Он, як ти мене називатимеш? — і його гарних, принадно окреслених губ торкається усмішка. Щира. Ти дещо танеш.

— Нема чого волочитися за мною і дивитися, які книжки я читаю!

— Пробач. Вийшло, ніби я стежив за тобою.

— То стежив би собі, а переслідувати ж навіщо?

— Бо мені потрібна натурниця. А ти, кажуть, найкраща.

Ти насторожуєшся:

— Хто таке каже? — ну, звісно, до нього вже дійшли чутки…

Замість відповіді хлопчик-мажор дістає з кишені джинсів м’ятий аркуш паперу, котрий ти запримітила в нього ще на тій лекції-філософії. З показною байдужістю (тільки б рука не здригнулася!) ти береш у нього той аркуш. На білому тлі — ескіз простим олівцем — твоє замислене обличчя, у виразних сірих очах от-от спалахне посмішка. Треба ж, а ти й не знала, що буваєш такою…

— Ти просто створена, аби з тебе писати картини, — раптом зізнається він. І вже з благанням: — Погоджуйся! Гроші — не проблема.

І то правда. Проблема — це він. Ти рішуче повертаєш йому ескіз. От і побачила…

— Натурницям не платять багато, — тобі треба йти.

— Тоді ти будеш першою, якій заплатять.

— Наперед, — іти вже, може, й не треба…

— Без питань. То скільки?

Ти зухвало називаєш йому вартість сумочки від Шанель, а він, не зморгнувши оком, платить тобі готівкою. Ви піднімаєтеся нагору. І ти бачиш, що Влад справді художник — у просторій, розкішно прибраній квартирі він веде тебе до майстерні з мольбертами, фарбами та іншим безладно розкиданим мистецьким причандаллям. І картинами. Ти оглядаєш готові полотна (портрети переважно) з неприхованим подивом та цікавістю: за час роботи натурницею ти бачила багато талановитих картин.

Та його роботи були інакші. Принаджували якоюсь відвертістю, глибиною, небаченою тобою досі, — так, наче писав він не живих людей, а їхні оголені душі, втрачені сподівання, їхні життя, врешті-решт, з усією їх правдою і брехнею…

Серед них ти впізнаєш старе, переоране зморшками обличчя безпритульного, що валандається неподалік вашого університету, збираючи порожні пляшки та недопалки. Подейкували, колись він був поважним викладачем вашого престижного вузу, але мав дурість закохатися у студентку-першокурсницю. А відтак втратив усе — роботу, дім, сім’ю, повагу родичів-друзів-колег. Згодом — і оту студенточку, яка була винна хіба у тому, що мала уста Анджеліни Джолі, груди Памели Андерсон, ноги Хайді Клум, і при всьому тому багатстві не хотіла неприємностей.

Ти так і не наважилася підійти до безпритульного і спитати, чи було воно того варте. А Влад наважився. І спитав. І написав з нього картину.

— Де ти навчився так малювати?

Тепер подив оселяється і в його по-циганському незбагненних очах:

— Ніде не вчився. Хіба ж цього треба вчитися?

Ти непевно здвигнула плечем. Вже тоді ти мала б насторожитися. Бо ти теж колись мріяла навчитися малювати, та, як показало життя, далі веселих чортиків справа не пішла.

— То що, почнемо? — кажеш, аби відволіктися від непотрібних думок, що наповзають мурахами.

Авжеж. І Влад просить тебе розташуватися, якщо тобі не важко, на канапі біля вікна (там гарне освітлення — саме таке, як йому треба). Не дочікуючись, коли він скаже тобі роздягатися