Читати книгу - "Мантра-омана"

(бо ж заплатив гроші), ти невимушеним рухом скидаєш із себе легку літню сукню. Під нею — нічого.

Він завмирає.

— То ти малюватимеш чи будеш витріщатися? — ніби між іншим, питаєш у закляклого, як соляний стовп, митця.

Нарешті до нього повертається здатність рухатись і розмовляти:

— Я портретист. Мені потрібне лише твоє обличчя. Точніше, половина обличчя. Профіль. У тебе надзвичайно гарний профіль…

Отакої. Ти ладна провалитися крізь землю (точніше, під натертий до блиску паркет цього коштовного помешкання) разом зі своїм надзвичайно гарним профілем вкупі. Але вигляду не показуєш. Ну, зробила дурницю. Не вдягатися ж тепер назад.

— Портретист? Обличчя? То й малюй собі обличчя, — і ходою Афродіти ти йдеш до канапи, де він попросив тебе розлягтися, і правильне сонячне освітлення відблисками грає на твоїй оголеній золотавій шкірі, спалахує іскрами-нитками у довжелезному, відкинутому назад волоссі. Він стає до мольберта. Намагається зосередитись, та боковим зором ти помічаєш, що в нього тремтять руки. Пробуєш розважити його дурними жартами, анекдотами, та замість того, щоб сміятися, він губиться у словах, шаріється і взагалі нагадує тобі першокласника. Ти посміхаєшся. Він так довго домагався твоєї уваги, а тепер не знає, що з тобою робити?

За кілька годин сеанс закінчується і ти вдягаєшся. Дитина. Навіть не спробував тебе трахнути. Він просить прийти знову. Отже, все ще попереду.

Але ти приходиш. І знову роздягаєшся. Він, схоже, вже трохи звик до такої твоєї поведінки, бо відповідає на твої жарти майже влучно і руки в нього тремтять уже набагато менше.

Врешті ви перестаєте боятися одне одного. Кожна наступна зустріч робить вас ближчими… чи що? Бо він уже наважується підійти до тебе, аби, скажімо, відгорнути довге неслухняне пасмо волосся, що впавши, закрило лінію шиї, яку він саме відтворював на полотні. А ти не лякаєшся, бо добре знаєш, що він не розстебне штани і не скаже: «Якщо немає натхнення, треба переспати з натурницею».

Він любить самотність. Телефон у його помешканні більшість часу мовчить, полиці не заставлені зворушливими світлинами із родичів-друзів-коханих, і він нікуди не поспішає. Ти бачиш, що Влад багато часу проводить наодинці з собою, і ще більше дивуєшся з того, що він впустив тебе у свій світ.

— Так і є. Ти — самітник, — кажеш, аби розрадити тишу, що рідкісної хвилини постала у твоїй присутності.

Влад уважно дивиться на тебе:

— Усі ми насправді самітники, — власне, він тільки те й робить, що дивиться на тебе. — Щоправда, комусь для цього достатньо порожньої квартири з наглухо зачиненими дверима й вікнами, а комусь необхідна актова зала, переповнена глядачами й оплесками на його честь…

— Не потрібні мені оплески й глядачі!

Він переможно всміхається:

— Але ж ти одразу подумала на себе?

Помалу ви робитеся друзями. Ти дізнаєшся, що його батьки — поважні юрисконсульти, і що зараз вони за кордоном — розбираються з якимсь позовом міжнародного масштабу (чит. рятують світ). Як і ти, він ледь здав сесію, залишивши кілька «хвостів» на осінь, тому його не взяли з собою за кордон (залишили пізнавати ази філософії). Смішно, але ти теж не здала філософію, бо дідуган-професор дістався й до тебе. Проголосив тебе Джульєттою перед усім курсом, поставив «незадовільно» і сказав, щоб ви обоє з Владом приходили на початку осені. Бажано неодруженими.

3

Робота над картиною тривала. Ви бачилися майже щодня, а коли зустрітися не було як, годинами теревенили по телефону. З’ясувалося, ви різні, як лід і полум’я. Полум’ям була ти. А він, на диво, не намагався тебе загасити. Ти, звісно, часом (за звичкою) поводилася, як егоїстичне стерво, він усе то приймав і взагалі намагався бути янголом. А такі речі, як сумочка від Шанель, зовсім не справляли на нього ніякого враження. Зрозумівши це, ти закинула куплену на його гроші сумку-шанель до найдальшої полиці у шафі, перестала фарбуватися й носити підбори. Почала вдягатися у дерті джинси-унісекс та широкі футболки. Його. Влад не мав анічогісінько проти. Він виконував усі твої забаганки: готував тобі вишукані екзотичні страви (хто не знає — художники, музиканти, і взагалі, усі творчі особистості фантастично готують, тож до них можна просто приходити жерти, якщо іншої причини немає), водив тебе на усі заходи-події, що відбувалися у вашому місті (в тому числі — на концерт Потапа і Насті Камєнскіх та чергові частини саг про «Сутінки» та «Людей Х»).

Щоправда, Настя, Потап та «Сутінки» тебе й саму не дуже надихали, ти просто хотіла перевірити, чи Влада, бува, не знудить просто посеред отого дійства. Не знудило.

— Шкода, що гурт «Рукі ввєрх» розпався, — розсміявся він, коли ти врешті зізналася. — Ото було б справжнє випробування!

Треба ж? А тобі подобалися «Рукі ввєрх»…

…Минали дні, тижні, зрештою — місяці. Він, як і раніше, не стомлювався виконувати твої побажання, окрім одного — не дозволяв тобі дивитися, що діється на полотні, для якого ти позувала. Ти, звісно, була переконана, що нічого екстравагантного там нема і бути не може, позаяк Влад — тільки портретист, однак цікавість що далі, то більше брала гору. І ще тобі було цікаво, чому він досі навіть не спробував тебе поцілувати. Будь-який інший «мачо» уже б і не до такого додумався, тим більше, що в твоїх очах великими літерами вже давно було написане слово ТАК.

А що… як жінки його не цікавлять? Або його не цікавиш винятково ти? А терпить він тебе лише тому, що «ти просто створена, аби з тебе писати картини»?..

Наступний день приніс відповіді на всі твої запитання. І якби ти знала, якими вони будуть, то, мабуть, зробила б усе, аби отой день не настав. Але ти не знала. Тож сталося те, що й від початку мало статися.

Ще звечора, коли ти хотіла було викликати таксі, аби запізніло поїхати додому, Влад якось дивно на тебе глянув:

— Ти не могла б сьогодні залишитись? — нерішуче спитав він. — Справа в тому, що цієї ночі я сподіваюся закінчити картину і мені дуже треба, щоб ти була поряд…

Ну, нарешті! Приїхали. Отже, сьогодні він переспить з тобою і дозволить подивитися на картину? Хоча ні, це інший переспав би після отаких слів, а від Влада (оскільки він безумовно не від світу цього) можна чекати чого завгодно, крім…

Ти даєш згоду. Зате хоч подивишся на картину.

Уся наскрізь ніч минає у малюванні. Ти — натурниця. Від напруженого витримування однієї пози (лише іноді він просив змінювати замислений профіль на рішучий оцінюючий погляд-анфас) у тебе ламає і судомить все