Читати книгу - "Момо"

тислися автомобілі, гримкотіли величезні, завжди переповнені автобуси. На фасадах будинків спалахували вогні реклами, заливаючи людські натовпи своїм барвистим відблиском, і знову гасли.

Момо ніколи ще всього цього не бачила. Широко розкривши очі, йшла вона за черепахою, неначе уві сні. Вони переходили просторі майдани і яскраво освітлені вулиці, перед ними й позад них мчали машини, товпилися перехожі, та ніхто не звертав уваги на дівчатко з черепахою.

Їм жодного разу не довелося нікому звертати з дороги, їх ніхто не штовхнув, ані однісінька машина не загальмувала через них.

Так ніби черепаха несхибно знала наперед, де саме тієї чи тієї миті їм не стане на заваді ні автомобіль, ні перехожий. Тож їм жодного разу не довелося поспішати чи спинятись, щоб перечекати. І Момо почала дивуватись, як можна, так поволі йдучи, так швидко посуватися вперед.

Коли Беппо-Підмітальник нарешті дістався до старого амфітеатру, то, ще не злізши з велосипеда, побачив при кволому світлі велосипедного ліхтарика рясні сліди автомобільних шин довкола руйновища. Поклавши на траву велосипед, він кинувся до дірки в стіні.

- Момо! - гукнув він, а тоді знов, ще дужче: - Момо! Відповіді не було.

Беппо спробував ковтнути слину, в горлянці в нього пересохло. Він проліз діркою в чорну темряву кімнатки, спіткнувся й звихнув ногу. Тремтячими пальцями він запалив сірника й озирнувся довкола.

Столик і обидва стільці з ящиків були перекинуті, матрац і ковдри здерті з ліжка, і Момо не було.

Беппо закусив губу, поборовши хрипке ридання, що роздирало груди.

- Господи! - пробелькотів він. - О господи! Вони її вже кудись затягли! Вони вже кудись затягли моє мале дівчаточко! Я спізнився! Що ж мені тепер робити?

Сірник, догорівши, припік Беппо пальці, старий кинув його і поринув у темряву.

Як тільки міг швидко, він виліз у діру й пошкандибав із своєю звихнутою ногою до велосипеда. Сівши на нього, старий наліг на педалі.

- Треба до Джіджі! - одно казав він сам собі. - Треба знайти Джіджі. Може, я знайду гараж, де він спить.

Беппо знав, що Джіджі віднедавна підробляв собі по кілька дрібняків, ночуючи в неділю десь на невеличкому складі старих автодеталей, - стеріг, щоб вони не пропадали, як частенько траплялося.

Коли старий нарешті знайшов-таки той склад і загатив кулаками в двері, Джіджі спершу завмер, як миша: чи це бува не злодії навідались? Та потім він упізнав голос Беппо й відчинив.

- Що скоїлося? - злякано залементував він. - Терпіти не можу, коли мені отак зопалу перебивають сон!

- Момо!…- тільки й вимовив Беппо, ледве зводячи дух. - 3 Момо сталося щось страшне!

- Що ти кажеш? - спитав Джіджі й приголомшено сів на постіль.

- Я ще й сам нічого не знаю,- аж задихався Беппо,- щось лихе.

І він розповів усе, свідком чого став: про суд на звалищі, про сліди автомобільних шин довкола амфітеатру й про те, що Момо зникла.

Минув чималий час, поки старий скінчив, бо хоч як він тривожився за Момо, а швидше говорити просто не міг.

- Яз самого початку цього сподівався,- сказав він наприкінці. - Я знав, що з цим добра не буде. І ось вони помстилися. Украли Момо! О господи, Джіджі! Треба їй допомогти! Але ж як? Але ж як?

Поки Беппо говорив, рум'янець поволі сходив з обличчя в Джіджі. Йому здавалось, що земля пливе в нього з-під ніг. Аж до цієї хвилини все було для нього просто великою грою. Він і ставився до всього, як до будь-якої гри й до будь-якої своєї вигадки - не думаючи про наслідки. Уперше на його віку одна з вигаданих історій жила далі без нього, зробилася від нього незалежною, і вся фантазія світу не могла тут нічого змінити. Він був цілком безсилий,

- Знаєш, Беппо,- почав він за хвилину, адже могло бути, що Момо просто пішла десь погуляти. Вона ж часом так робила. Якось вона була проблукала аж три дні й три ночі. Я гадаю, може, нам поки що нема чого так хвилюватись.

- А сліди шин? - питав Беппо. - А здертий матрац?

- Ну гаразд,- ухилився від прямої відповіді Джіджі,- нехай там і справді хтось був. Та хто тобі сказав, що він її там знайшов? А може, вона ще перед тим вийшла? Бо нащо б їм було все перешукувати й перекидати?

- А як вони її все ж таки знайшли? - спитав Беппо. - Що тоді? - Він ухопив свого юного приятеля за барки й став трясти. - Джіджі, не корч із себе дурня! Сірі пани існують насправді! Треба щось робити, зараз-таки!

- Та вгамуйся, Беппо! - злякано забелькотів Джіджі. - Авжеж, ми щось зробимо! Тільки треба добре все зважити. Ми ж навіть не знаємо, де нам її шукати.

Беппо пустив Джіджі.

- Я йду в поліцію! - вигукнув він.

- Та отямся ж бо! - геть перелякавшись, крикнув Джіджі. - Цього ніяк не можна робити! Уяви, що поліція кинеться шукати й справді знайде Момо. А знаєш, що вони тоді зроблять? Ти знаєш це, Беппо? Знаєш, де дівають бездомних сиріт? Вони її запроторять до притулку з заґратованими вікнами! Оце такого ти хочеш добра для Момо?

- Ні,- промовив Беппо й безпорадно втупився очима в безвість,- такого я не хочу. Але що, коли її спіткало лихо?

- А ти уяви, що ні,- вів своєї Джіджі,- що, може, вона справді вийшла трохи погуляти, а ти нацькуєш на неї поліцію. Не хотів би я опинитись на твоєму місці, коли вона погляне на тебе востаннє.

Беппо опустився на стілець край столу й схилив голову на руки.

- Я просто не знаю, що робити,- простогнав він,- просто сам не знаю!

- По-моєму,- сказав Джіджі,- треба почекати до завтра чи до післязавтра, перше ніж щось починати. Якщо вона й тоді не вернеться, ми можемо заявити в поліцію. Та, певно, до того часу все давно владнається і ми всі втрьох тільки сміятимемось над усією цією дурницею.

- Ти так гадаєш? - пробурмотів Беппо, якого раптом охопила величезна втома. Як на старого чоловіка, він сьогодні таки забагато пережив.

- А то ж як? - спитав Джіджі. Він скинув черевика з вивихнутої ноги Беппо, допоміг старому дійти до постелі й закутав йому ногу мокрою ганчіркою.

- Все владнається,- сказав він лагідно. - Усе буде гаразд.

Побачивши, що Беппо заснув, Джіджі зітхнув, а тоді й собі ліг на підлозі, поклавши, замість подушки, під голову куртку. Але спати не міг. Цілу ніч йому лізли