Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

одразу погодилося. Дали Іванкові пробу, як належало. Видали булатну шаблю, призначили строк і звеліли малювати коня і корону, де та як зуміє.

Ну, Іванко і взявся до роботи. Діло те йому, правду мовити, знайоме. Одне непокоїть — треба в чистоті від німців не відстати і вигадкою перегнати. А тому давно вирішив — малюватиму коня на повному бігу. Тільки як тоді з коронкою? Думав-думав та й почав малювати пару коників. Коників покрив стрічкою, а на ній корону вималював. Теж усі жички-гілочки розбереш, і трошечки ця коронка назад нахилилася, як башкир на коні, коли на весь мах жене.

Подивився Іванко, бачить — добре малюнок до хвилястого булату прийшовся. Живими коники вийшли.

Подумав-подумав Іванко і згадав, як напередодні ввечері Оксютка шепотіла: «Ти вже постарайся, Ваню! Крильця, чи що, прироби коникові, щоб він кращий за Фуйчиного вийшов».

Згадав це та й каже:

— Е, що буде, те й буде! Може, так і краще!

Узяв та й приробив тим коникам крильця і бачить — справді, ще краще до булатного візерунка малюнок ліг. Цей рисунок закріпив і за дідусевим секретом визолотив.

У строк виготовив. Відполірував старанно, усе чисто загладив, дивитися любо. Оголосив,— здаю пробу. Ну, люди сходитися почали.

Першим дідусь Бушуєв причвалав. Довго на шаблю дивився. Рубав нею і по-козацькому і по-башкирському. На міцність теж пробував, а найбільше кониками золотими милувався. До сльози дивився. Потім і каже:

— Спасибі, Іваночку, потішив старого!.. Покладався я на тебе, а такої вигадки і не сподівався. В карбівці до візерунка твій малюнок підійшов. І те добре, що від ефеса ближче до рубального місця коників пересунув.

Наші майстри теж хвалять. А німці хіба зрозуміють таке? Як прийшли, так і галас зняли:

— Який турниць! Хто пачив коня з крилом! Чому корона набік лежить? Це є наруга на короновані особи!

Просто-таки затуркали парубка, трохи не у в'язницю його заганяють. Тут дідусь Бушуєв розпалився:

— Пси ви,— кричить,— безглузді! Узяти б оцю шаблюку та порубати вам осикові голови. Що ви в такій справі тямите?

Старого, звичайно, свої ж виштовхали, щоб справді німці до лиха не довели. А німецьке начальство Ванютку прогнало. Верещить навздогін:

— Такий турний хлопець на завод не пускайт! Штраф платити буде! Штраф!

Іванко від цього вереску засумував був, та дідусь підбадьорив:

— Не сумуй, Іванку. Без німців жили й далі проживемо. І штраф їм викинемо. Нехай подавляться. Женися на своїй Оксютці. Сказав — не заперечую,— і не заперечую.

Іванко повеселішав трошки та й мовив:

— Це вона напоумила крилечка коникам приробити.

Дідусь здивувався:

— Невже така тямуща дівка?

Потім подумав трохи та як закричить на всю вулицю:

— Коня продам, а весілля ваше справлю, щоб весь завод знав. А про крилатих коників не турбуйся. Не завжди німці в нас на заводі верховодитимуть. Знайдуться люди з розумом. Знайдуться! Ще, диви, нагороду тобі дадуть. Згадай моє слово.

Люди, звичайно, посміюються з старого, а вийшло так, як він казав.

Незабаром після Іванкового весілля до нас на завод царський поїзд приїхав. Мабуть, аж на двадцяти тройках. У цьому поїзді один козацький генерал був. Ще з кутузовських. Немало він супостатів покришив і німецькі, кажуть, міста брав.

Цей генерал їхав у сибірську сторону в своїх справах, та царський поїзд його наздогнав. Ну, людина заслужена. Цар і взяв його для пошани до свого почту. Тільки дивиться — у старого заслуг на грудях небагато.

У ближчих царських посіпак, які хустку підіймають та крісло підставляють,— куди більше. От цар і придумав нагородити цього генерала дарованою шаблею.

Другого дня, як приїхали до Златоуста, пішли всі в прикрашальний цех. Цар і каже генералові:

— Дарую тобі шаблю. Вибирай щонайкращу.

Німці, звичайно, зрання всю Фуйчину роботу на найвидніших місцях розіклали. А один наш майстер узяв та й підсунув туди Іванкових коників. Генерал як побачив цю шаблю, одразу її схопив. Довго кониками милувався, заточку оглянув, усі гвинтики спробував і каже:

— Багато я на своєму віку прикрашеної зброї бачив, а такого малювання не доводилось. Видно, майстер з польотом. Крилата людина. Хочу на нього глянути.

Ну, німцям робити нічого, довелося по Іванка послати. Прийшов той, а генерал йому дякує. Вигріб скільки було грошей у кишені й каже:

— Пробач, друже, більше не лишилося: витратився в дорозі. Давай хоч поцілую тебе за твою майстерність. Вона до доброго козацького удару веде.

Тут генерал так шаблею жикнув, що царському почтові холодно стало, а німців піт пройняв. Не знаю,— чи правда, ніби німець від страху насамперед увесь змокріє. Через те, бачиш,— пивом наливається. Наші старі так казали, а їм траплялося по закутках німців бити.

З тої пори Івана Бушуєва й стали по заводу Крилатим звати. Через рік чи більше за цю шаблю нагороду вислали, тільки німецьке начальство, звісно, ту нагороду замахоридо. А Фуйко після того випадку в свій край поїхав. Він, бачиш, не як інші, все-таки майстерністю володів, йому й прикрим здалося, що його роботу нижче поставили.

Іван Бушуєв, звичайно, на завод повернувся, коли німецьких приставників та нахлібників усіх повиганяли, а самі справжні майстри лишилися. Ну, це не один рік тяглося, бо в німецького начальства при царі рука була та й своїх хитрощів не позичати.

Оксюткою дідусь Бушуєв дуже задоволений був. Усім сусідам нахвалював:

— Чудова молодичка вийшла. Як пара коників з Іванком у житті веселенько біжать. Діток добре ростять. В одному схибили. Не народила Оксютка мені такого правнучка, щоб одразу крилечка знати було. Ну, може, народиться ще, а може, й у цих дітлахів крила виростуть. Як думаєте? Не може