Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

того бути, щоб Крилаткові діти без крил були. Правда? Срібне копитце

Жив у нашому заводі дід один, на прізвисько Кокованя. Сім'ї в Коковані не лишилося, він і надумав узяти за дитину сирітку. Спитав у сусідів, чи не знають кого, а сусіди й кажуть:

— Недавно на Глинці осиротіла сім'я Григорія Потопаєва. Старших он дівчаток прикажчик наказав до панської рукодільниці взяти, а одна дівчинка, шостий рік їй, нікому не потрібна. От і візьми її.

— Незручно мені з дівчатком. Парубійка б краще. Навчив би я його свого діла, помічника ростив би. А з дівчинкою як? Чого я її вчитиму?

Потім подумав-подумав і каже:

— Знав я і Грицька, і жінку його. Обоє веселі та моторні були. Якщо дівчинка в батьків вдалася, не сумно з нею в хаті буде. Візьму її. Тільки чи піде?

Сусіди кажуть:

— Погане життя в неї. Прикажчик хату Грицькову віддав якомусь бідоласі й звелів за це сирітку годувати, поки підросте. А в того своя сім'я більше десятка. Самі напівголодні сидять. От хазяйка і їсть поїдом сирітку, шматком дорікає. Та хоч маленька, а розумна. Прикро їй. Хіба не піде від такого життя! Та й умовиш, мабуть.

— І то правда,— відповідає Кокованя,— умовлю як-небудь.

У свято прийшов він до тих людей, у яких сирітка жила. Бачить — повна хата дітей, великих і маленьких. У запічку дівчинка сидить, а поряд неї — кішка руда. Дівчинка малесенька, і кішка малесенька, та ще така худа й обшарпана, що не всякий таку і в хату пустить. Дівчинка ту кішку гладить, а вона ж так голосно мурчить, що на всю хату чутно.

Подивився Кокованя на дівчинку й питає:

— Оце у вас Грицькова подарушка?

Хазяйка відповідає:

— Вона й є. Мало самої, то ще й кішку облізлу десь підібрала. Відігнати не можемо. Усіх моїх дітей передряпала, та ще й годуй її!

Кокованя й каже:

— Неласкаві, видно, в тебе діти. У неї он як мурчить.

А тоді й питає в сирітки:

— Ну, як, подарушко, підеш до мене жити?

Дівчинка здивувалася:

— Ти, діду, як дізнався, що мене Дарушкою звуть?

— А так,— каже,— само вийшло. Не думав, не гадав, несподівано попав.

— Хто ж ти такий? — питає дівчинка.

— Я,— каже,— ніби мисливець. Улітку піски промиваю, золото добуваю, а взимку по лісах за цапом бігаю, та ніяк побачити не можу.

— Застрелиш його?

— Ні,— каже Кокованя.— Звичайних цапів стріляю, а цього не буду. Мені подивитися охота, на якому місці він правою передньою ніжкою тупне.

— Навіщо це тобі?

— А от підеш жити до мене, то все й розкажу,— відповів Кокованя.

Дівчинці цікаво стало про цапа почути. Та й бачить — дід веселий та ласкавий. Вона й каже:

— Піду. Тільки ти цю кішку Мурушку теж візьми. Бач, яка хороша.

— Про це,— відповідає Кокованя,— нема чого й казати. Такої дзвінкої кішки не взяти — треба дурнем бути. Замість балалайки вона в нас у хаті буде.

Хазяйка чує їхню розмову. Рада-радісінька, що Кокованя сирітку до себе кличе. Почала швиденько Дарущині манатки збирати. Боїться, щоб старий не передумав.

Кішка теж ніби розуміє всю розмову. Треться коло ніг та мурчить:

— Пр-равильно придумав, пр-равильно.

От і повів Кокованя сирітку до себе жити.

Сам великий та бородатий, а вона малесенька — і носик гудзиком... Ідуть вулицею, і кішечка обідрана за ними вистрибує.

Так і почали жити разом дід Кокованя, сирітка Дарушка та кішка Мурушка. Жили собі, поживали, багато добра не наживали, а на життя не нарікали, і в кожного діло було.

Кокованя зранку на роботу йшов, Дарушка в хаті прибирала, юшку та кашу варила, а кішка Мурушка на полювання ходила — мишей ловила. На вечір зберуться всі, і весело їм.

Старий був мастак казки розповідати. Дарушка любила ті казки слухати, а кішка Мурушка лежить та мурчить:

— Пр-равильно каже. Пр-равильно.

Тільки після кожної казки Дарушка нагадує:

— Дідусю, про цапа розкажи. Який він?

Кокованя відмовлявся спочатку, а потім розповів:

— Той цап особливий. У нього на правій передній нозі срібне копитце. На якому місці тупне тим копитцем — там і з'явиться дорогий камінець. Раз тупне — один камінець, двічі тупне — два камінці, а де ніжкою бити почне — там ціла купка коштовних камінців.

Сказав це та й сам не радий. Відтоді в Дарушки тільки й мови, що про цього цапа.

— Діду, а він великий?

Розповів їй Кокованя, що цап не вищий за стіл, ніжки тоненькі, голівка легенька.

А Дарушка знову питає:

— Діду, а ріжки в нього є?

— Ріжки,— каже,— в нього відмінні. У звичайних цапів на дві гілочки, а в нього на п'ять гілок.

— Діду, а кого він їсть?

— Нікого,— каже,— не їсть. Травицею та листячком живиться. Ну, й сіно також узимку в стіжках під'їдає.

— Дідусю, а шерсть у нього яка?

— Влітку,— каже,— руденька, от як у Мурушки нашої, а взимку сіренька.

— Діду, а від нього тхне?

Кокованя аж розсердився:

— Як це