Читати книгу - "Блукаюча у часі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене вдягали та чепурили служниці, вся метушня в будинку нагадувала якийсь балаган. Я відчувала себе погано, головний біль був нестерпним. У вухах гуділо. В горлі постійно пересихало, руки та ноги тремтіли.
Карета прибрана в квіти та кольорові стрічки. Все, як у неприємному сні. Церква. На весіллі прибуло триста осіб. Так, це було розкішне святкування. Батько вів до вівтаря. По обидва боки від проходу стояли пишно вбрані гості. Всі охали й ахали з приводу мого плаття, шлейфом воно тягнулося за мною на чотири метри. Фата вкривала моє обличчя, моє кам’яне, бліде обличчя. Я нічого не відчувала, зовсім. Якась нудотна байдужість до всього і до всіх. Пастор стояв спиною до мене, він хрестився. Коли Дмитро повернувся до нас, достатньо було одного нашого погляду, щоб зрозуміти, те, що відбувалося вночі, відбулося насправді. Очі він не відводив, відкрив Біблію, яку тримав у руці.
Служба йшла довго. Дмитро був іншим. В ньому більше не було нічого наївного, цнотливого. Прямий жорсткий погляд. Крива посмішка. Це був той тип чоловіка, який міг бути як янголом, так в однаковій мірі, дияволом.
Коли всі нас привітали, ми проїхали до старовинного замку, в якому повинно було відбутися урочистість. Ми сиділи в центрі П — образного столу. Свято швидко набирало обертів. Але не для мене. Я ніяк не могла звільнитися від неприємного відчуття після поцілунку з моїм новоспеченим чоловіком. До речі, його звали Вадимом. Своїм жирним ротом — присоском він відразливо впився в мої губи, його очі передчували ніч. Нічим потішити тебе не можу, любий. Відьма дала мені якогось відвару, сказала давати чоловіку кожну ніч.
— Мені треба до дамської кімнати. — Шепнула я Олені. Ми вийшли.
— Йди, не чекай мене під дверима. — Захлопнувши двері, я відчула себе у безпеці й зітхнула з полегшенням. Двері знову хлопнули.
— Олена, я ж просила, — але це була не вона. Дмитро вхопив мене за руку. Під очима чорні круги, самі очі втомлені.
— Що ти зробила зі мною! Що?!!! — Він був роздратований.
— Ти лякаєш мене. Відпусти!
— Ти, ти розумієш що сталося! — Дмитро кричав. — Я сам не свій з того дня, як ти мені зізналася в своїх почуттях. Але молитви допомагали мені, доки ти не подарувала мені цю ладанку. Я з глузду з’їхав. Мене душили бажання, а потім це… Я не можу з цим боротися. — І щодуху він почав задирати мою сукню. Цього я не очікувала, його грубість налякала мене.
— Не треба, не торкайся мене, будь ласка… — Але ці слова потонули в вирії бажання, яке поглинуло нас цілком і повністю. Пристрасть керувала мною мов маріонеткою, і весь світ не існував, окрім його, мене і жаги. У двері постукали, няня сповіщала, що пора йти.
— Зараз! — Ледве дихаючи, прошепотіла я. — В неділю, прийдеш на вулицю Криву. Будинок номер п’ять. Хазяйка Ханна. Вона проводить тебе до кімнати. Я буду там тебе чекати з одинадцятої дня.
— Я прийду. — Поцілувавши мене, він вийшов через інший вхід.
Не тямлячи себе від щастя, я підливала зілля в келих вина Вадима. З Оленою ми домовилися (вона була посвячена в усі мої пригоди), що до гостей винесе червоні яблука і пляшку червоного вина — символ того, що наречена була цнотливою. Такий був звичай. Білі яблука і вино, (це якби наречена була займана вже до шлюбної ночі), що само по собі тяжкий сором, Олена повинна віднести відьмі.
Вадим прийшов до мене, повністю голим. Його важко було назвати чоловіком: жінкоподібна жирна фігура, жодного волосся на тілі, весь гладенький, чисте порося. Такий тендітний та ніжний. Лукавою посмішкою він звернувся до мене. Я протягнула йому келих вина.
— Вип’ємо, любий. Я дуже хвилююсь, ти повинен розуміти, дівчати сором’язливі в таких ділах. Мені треба трошки розслабитися. — Він видав щось подібне до сміху. Але вино випив.
— Лягай! — Скомандував він. — Цю ганчірку знімай. Зараз ти отримаєш задоволення від справжнього чоловіка. — Ганчіркою був мережевий французький пеньюар, який мати заказала ще пів року тому, а щодо справжнього чоловіка, то він погарячкував. Але я мовчки підкорилася. Подумки, я окреслила кроки для відступу. Це був замок і майже в кожної кімнати був запасний хід. Тут він був за колоною біля будуара. Справжній чоловік невдало покривав моє тіло слинявими поцілунками. Мене нудило.
— Якась ти, дерев’яна. — Він ліг на мене всім своїм обрюзглим тілом і лежав. Мені стало важко, але він не ворушився.
— Вадим? — Я пхнула його у бік, ніякого ефекту. Ледве скинула це тіло з себе, в якому тонули руки. — Так ти спиш! — Я відчула полегшення… Це ж все відьомський напій! Так ось, який наслідок. Тільки — но я хотіла одягнути пеньюар, як двері чорного ходу розкрилися, на порозі стояв оскаженілий Дмитро. Важко дихаючи, він з ненавистю дивився на мене. На ньому не було його звичної ряси, він ніби й не він був.
— Що ти тут робиш?
— Де він?
— Заспокойся. — М’яко сказала я. Побачивши сплячого Вадима, який до того ж хропів як кнур, він стукнув себе по чолу і сів на край ліжка.
— Я божеволію. — Він притягнув мене до себе і поцілував в живіт. — У вас щось було?
— Мертві бджоли не гудуть. Ні, він так напився, що відключився відразу, як ліг.
— Чому ти роздягнута?
— Він наказав. — Я одягнулася врешті. Але не відчувала сорому за свою оголеність.
— Я не міг всидіти на місці. Не міг допустити, щоб до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блукаюча у часі», після закриття браузера.