Читати книгу - "Крута компанія"

нісенітницю. А ти прикидаєшся, що в неї віриш.

— Мілочко…

— Ні, правда, я це розумію. Я не хочу, щоб ти одночасно був зі мною і з нею. Просто якщо я скажу тобі у вічі, значить, мені не все одно.

— А тобі не все одно?

— Ні.

— Ти, типу, ревнуєш?

— Є трохи, — ти опускаєш голову й думаєш, що пора вмикати верхнє світло. Ось-ось повернуться батьки, і якщо Дімка ще буде тут, усе повинно мати пристойний вигляд. Тобі треба хоча б у дзеркало на себе поглянути. — Тобі, напевно, пора… ну, розумієш, батьки.

Він сповзає з ліжка, сідає на краєчок, кладе руку тобі на шию:

— Так не хочеться від тебе йти, капець просто, — голосно видихає.

І ви сидите ще хвилинку. І більше нічого не треба казати. Він піднімається й іде до передпокою, на ходу просовує свою біляву голову крізь горло синього светра. Ти впиваєшся в нього очима й дивишся, як він зав’язує черевики. Як хребці проступають у нього під светром, як проявляються плечі й блищить борозенка на шиї під білим коротко стриженим волоссям. Тобі хочеться його обняти й знову вткнутися носом у його ключицю. І не відпускати.

— Бувай, — каже він, і ти зачиняєш за ним двері.

Тільки через два дні ти зізнаєшся Мірці. «Ну нарешті!» — вигукує вона. І як ти її не переконуєш, що нічого з того, що вона думає, не сталося, Мірка каже, що його руки в тебе в трусах — це перший крок у правильному напрямі.

— Коли чоловік дуже сильно закоханий, — заявляє Мірка, — він не може себе контролювати. У них кохати й хотіти — те саме.

— А я в нього закохана? — питаєш ти. — Що ти думаєш?

— Тю, що за питання — звичайно! З першого погляду.

Не дуже зрозуміло, чи Мірка жартує, чи говорить серйозно. За шкільними вікнами сиплються сніжинки. Вони криві, а небо сіре, майже чорне, і все навкруги похмуре, не зимове ще, але вже не осіннє. Тобі сумно, як цим сніжинкам-невдахам, що приречено тануть на іржавих карнизах.

Кохання — це щось інше. Щось більше. Кохання не притискає твій живіт до ліжка п’ятитонною гарячою брилою, кохання не ховається по темних кімнатах. Кохання звільняє, піднімає над землею й несе вгору.

Ви зустрічаєтеся вечорами, коли Дімка приходить з роботи. Морози посилюються. Ви грієтеся в кав’ярнях, ти п’єш тільки каву. З паралізованим батьком йому є на що витрачати гроші. Ви балакаєте й смієтеся. Тусуєтеся з Кариною й Олегом, іноді з Міркою, якщо Стахевич на тренуванні по волейболу або в репетиторів. І все як завжди.

Але варто голосам замовкнути, варто поглянути в цій секундній тиші Дімі в очі, і тебе вивертає навиворіт, спинити це можна, тільки якщо постояти біля нього в темряві під’їзду, посидіти п’ятнадцять дозволених хвилин за зачиненими дверима, поки тато не почне демонстративно ходити коридором повз твою кімнату.

— У мене є друг, — одного разу каже Дімка. — Студент. Він звалює на вихідні додому, у село, — значуще на тебе дивиться, — залишить мені ключі.

Від думки про порожню квартиру тебе наповнює сум’яття. Воно змушує дивитися вбік, стискати губи й поправляти волосся під шапкою. Тобі стільки треба зробити на вихідних, добити фізику. Як же ця фізика дратує! Вона накручує тобі кишки на електричні ланцюги, паралельним, блін, і послідовним з’єднанням.

Мама робить зауваження, нібито в тебе мова забруднилася. Та в тебе вже мізки змішалися в кашу за дві нестерпні чверті, а ця третя тебе точно докінчить. Ти наважуєшся:

— Давай у суботу. О котрій?

— Коли тобі зручно, зайчику? — він тебе обіймає, а ти відсторонюєшся, бо він почує, як колотиться твоє серце, а дитячі сантименти тебе саму вже дістали. Годі!

— Мені краще вдень, ну, тобто раніше. Типу, в кіно або просто гуляти, — ти ховаєш руки в кишенях, і ви йдете вулицею до твого будинку. — Але ж ти про все потурбуєшся, — бурмочеш ти. — Презервативи і… ну, таке інше…

Він зупиняється, бере тебе за плечі, повертає до себе:

— Зайчику, ти — найцінніше, найпрекрасніше, що є в моєму житті. Я готовий піклуватися про тебе вічно.

Тобі приємно це чути, хоча в глибині душі ти розумієш, що з ключами від порожньої квартири в кишені хлопець присягатиметься бозна в чому.

Ви піднімаєтеся сходами на другий поверх у чужому будинку. Спочатку холодна залізяка дверей плювалася червоними цифрами коду — не хотіла вас пускати, потім поштові скриньки агресивно шкірилися розкритими дверцятами, а з ліфта шумно вивалилися хлопці, регочучи и матюкаючись гордо й соковито. Вони так запросто випльовували матюкливе вариво з тонких, ще дитячих горлянок, що ти здригнулася. Вони вже розуміють, які магічні слова захищають їхні щуплі тіла необхідними на вулиці обладунками — розполохують увічливих слабаків.

Ти втягуєш голову в плечі. Тобі не подобається цей під’їзд. Швидше б сховатися за вашими особистими зачиненими дверима, і все буде по-іншому, все буде окей. Подумаєш, зламані ящики, хлопці — взагалі-то звичайний будинок, і ліфт такий самий, як у твоєму, і кнопки схожі.

Квартира кисло пахне застояним тютюновим димом. У передпокої вас зустрічає дзеркало з тріщиною-блискавкою через усе обличчя, і розкрита картата сумка перегороджує шлях. У ній складено банки з-під майонезу, соусів і джемів.

— Лисий,