Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Та які ж пригоди, коли я на службі, справ не розплутую? — спитав я, бо не про Львів же чи трупаків мені розповідати.

— А ти, Ваню, вигадуй. Пригоди, подвиги, все як раніше.

— Ваше високоблагородіє! Ніяк не можу! — аж закричав я. Генерал подивився на мене здивовано. — Ніколи не вигадував! Писав усе, як насправді було, а як вигадати щось треба, то у мене голова боліти починає! Помилуйте, пане генерале, не вмію я вигадувати! Якщо треба було щось вигадати, то граф це робив, та так, що мені тільки зупиняти його треба було. А сам я не вмію!

— Доведеться, Ваню, навчитися. Справа серйозна, — твердо сказав генерал.

— Слухаюсь!

— Тепер можеш іти. Капітан Мельников на тебе вже чекає.

— Слухаюсь!

Я вийшов і у приймальні побачив свого колишнього начальника, тоді штабс-капітана, а зараз капітана Мельникова. Він мене побачив, підхопився і поліз обніматися.

— Іване Карповичу, я вас такий радий бачити! Ходімо!

Повів до автомобіля, в якому було двоє філерів контррозвідки, що тепер стали моїми охоронцями. Слово честі! Їздив на авто, двоє охоронців, ще й капітан при мені для доручень. Ну, наче велике цабе я! Поїхали спочатку до лазень, потім до цирульника, який поголив мене начисто і підстриг. Далі до кравця. Одразу три костюми замовили.

— Господи, навіщо аж три? — злякався я.

— Це мінімум, потім іще замовимо. І не хвилюйтеся, Іване Карповичу, за все контррозвідка платить!

Мабуть, та книжечка добряче їм дошкулила, що он як заметушилися і гаманцем трясли щедро. Навіть вечерю у ресторані оплатили. У ресторані «Донон». Ну, я думав, що поїмо, по чарці вип’ємо — і все, та де там. Посадили нас у центрі зали, так щоб усі нас бачили. Миттю мене впізнали, і почали люди підходити, вітати мене у з приїздом до столиці. Казали, що скучили за моїми пригодами. Потім хтось крикнув: «Слава Івану Карповичу!», всі підвелися і почали аплодувати мені. Ну от як ти поїси, коли тебе всі роздивляються, наче ведмедя на ярмарку? Та шматок у горлянку не лізе! А ще не просто їсти треба, а щоб ніж у правій руці, а виделка у лівій. Незручно зовсім. І ні щоб півкурки принести чи реберець копу, миску гречки, капусти квашеної, так приносять щось таке, що на виделці лівою рукою і не втримаєш. А всі ж дивляться, очей не зводять. Ох і натерпівся я тоді, хай Бог милує! Вибрався з того ресторану у поті весь і такий змучений, що одразу попросився спати.

Мельников мене відвіз до готелю «Асторія», де у мене був хороший номер. Ну, і з наступного дня почалося світське життя: сніданки в гостях, обіди в ресторанах, бали та зустрічі. Мельников, так той аж розквітнув від усього цього, бо ж його стихія, а я, навпаки, так вимотувався, що аж вити хотілося. Тільки тим і рятувався, що наливали. Ото вип’ю, і легше стає, щось там патякаю патріотичне, обіцяю нові історії, брешу щось про подвиги на війні. Добре мені. Потім тверезіти починаю, і недобре стає, бо я ж людина проста, мені б на хуторі сидіти або у справі якійсь длубатися, а не літати з прийому на прийом. Але наказали світитися, то я і світився, як міг, а сам подумки вже лаяв графа. Це ж треба таку книжку устругати, що вирвали мене зі спокійного Криму, від моїх татар, і в цю вирву кинули!

На одному з прийомів познайомили мене з жінкою. Невисока така, чорнява, швидка, очі горять і одягнена по-чоловічому.

— Добрий день, Іване Карповичу, мене звати Афродіта Клейнміхель, — сказала вона і сміливо та міцно потиснула мені руку.

— Добрий день, — трохи зніяковів я.

— Читала про ваші пригоди з Нестеровим! Як вам польоти, сподобалися?

— Та добре, але коли вже Господь створив людину на землі, то там їй і краще.

— Господь так само створив людину, щоб вона могла робити аероплани! — усміхнулася вона. — Чула я, що і на війні була у вас пригода в повітрі.

— Від кого чули? — здивувався я.

— Від Івлєва.

— А, штабс-капітан! Він зараз лікується у Криму.

— Я знаю, ми з ним листуємося, — просто сказала вона.

— О, то ви знайомі?

— Так, і я, і він — члени Імператорського Всеросійського аероклубу.

— І ви? — здивувався я.

— І я, Іване Карповичу. До речі, політати не хочете?

— Політати? — Я в небо не хотів, але подумав, що політати — це ж десь за містом, можна буде вирватися з цього світського життя, від якого я вже стогнав. — Та залюбки. А коли?

— Та хоч зараз!

— Ну, не знаю, як це сприйме мій товариш...

— Мельников? Старий п’яниця он уже набрався, — кивнула Афродіта (що за ім’я таке?). — То їдьмо?

— Розумієте, я людина служива, мені спочатку треба сповістити начальство.

— Сповіщайте, думаю, він не буде проти, — впевнено сказала жінка.

— Одну хвилину, — попросив я.