Читати книгу - "1918. Місто надій"

– усі роки подорожі! – була потрібна для того, щоб зустрітися зі смертю в цей холодний лютневий ранок, прийнявши сім грамів свинцю з нагану. А все для того, аби про нього, мандрівника без родини й майна, залишилися людські спогади – він урятував таких само мандрівників, як сам. Красивий, мов янгол, хлопчик ліг на сніг і вже не почув, як зчинилася стрілянина, як упав поранений гайдамака, як, випльовуючи кров, ледь живий упав курінний. Усього цього однорукий янгол на прізвище Щасливцев уже не чув, бо душа покинула його тіло. Розділ 8

У тюремній камері Косого Капоніра застигла тиша. Маруська підійшла до Ганни Дмитрівни й, розглядаючи її, нависла над жінкою. Рука стиснулась у маленький кулак, готовий обрушитись на голову супротивниці. Рота ледь відкрито, нерівний ряд жовтуватих зубів приготовано, щоб упитися в шию.

– Мадам! Або по-модному – товариш! Де ж ви були в день революції? – єхидно промовила Маруська, думаючи, до чого б причепитися.

– Удома, – тихо відповіла Вітко.

– Удома! – радісно повторила Маруська, ніби це й було визнанням власної провини. – Була дома в день розгрому!

– Чого ви хочете? – запитала Ганна Дмитрівна.

– О, яке питання! Я багато чого хочу. Але перше: натовкти твоє солодке личко, – грізно відповіла Маруська й одразу відважила добрячого ляпаса.

Різкий звук пролунав у камері, аж діти принишкли, згадуючи важкі долоні своїх матерів, а огрядна жінка, що лежала на нарах, задоволено хмикнула. Ганна Дмитрівна схопилася за щоку, кров прилила до лиця, яскраво-червоний відбиток горів на шкірі. Вона хотіла підхопитися, закричати, що це несправедливо. Ніхто – ні матінка, ні татусь − не сміли бити її, навіть у дитинстві, коли вона вередувала або пустувала. Її тонка душа, така ж тонка, як її стан, ледве витримувала моральні страждання, а вже фізичний біль був для неї мало не вбивчим. Ось і зараз – дзвінкий ляпас, і на очі набігли сльози, готові зросити її обличчя, у серці – жалощі до себе, у руках – нервовий трем. Це тривало мить – достатню для тріумфу Маруськи, що боролася проти всього роду людського, та – знов-таки – для відчуття повної розгубленості Вітко. Що вона могла вдіяти? Як їй учинити перед зухвалою пикою пропитої Маруськи? Як вона могла дати відкоша?

А тим часом повія уважно розглядала свою жертву, готуючись до атаки у відповідь, сліз, істерики – до чого завгодно. Серце Маруськи стікало гноєм, слова – жовчю, думки – погибеллю. Як вона жадала власної смерті, так само бажала смерті кожному стрічному, що плив рікою долі поруч із нею. І їй було начхати на те, що після цього її можуть відшмагати чи кинути в карцер – Маруся давно жила так, що кожен день був переповнений стражданнями.

– Що? – закричала Маруся.

– Як ви смієте! – Ганна Дмитрівна підвелася, виявившись трохи вищою за свою кривдницю.

– Ух ти, ух ти! Як ми заспівали! – здивувалась Маруська. Перед нею стояла жінка, що ледве стримувала сльози. Її буквально трусило від хвилювання, пересмикувало від образи, тіло здригалося від болю.

– Та я тобі ще даю урок! – знову прошипіла Маруська.

Вона штовхнула Вітко, та впала на нари, мало не забившись об стіну. «Зараз краще не підводитися», – подумала вона. Їй раптом стало дуже соромно – через власну безпорадність, слабкість і тендітність. Ганна Дмитрівна розуміла, що сили нерівні й вона, домашня квітка (так себе іноді називала), не може протистояти нахабній дівулі, яка мала чималий досвід бійок, сутичок і всіляких пригод. Полонянка відчула приплив глибокої туги в мить свого падіння – їй хотілося щодуху кричати, кликати на допомогу. Саме цього й домагалась Маруся – вона пристрасно бажала, щоб ця пані-цяця молила про пощаду, кричала й благала. Але Вітко, зціпивши зуби, лежала, відтак повільно підвелась – знову було виразно помітно, що вона трохи вища за свою кривдницю.

– Як ти… Що ти собі дозволяєш? – раптом заторохтіла Маруся.

Цей факт дещо вибив її з бойового настрою, вона отетеріла й міркувала, що їй робити далі.

Тут двері до камери зарипіли, й увірвалися двоє підпилих червоноармійців, що ледве трималися на ногах. На їхніх розпашілих глумливих пиках застигли хтиві посмішки. Вони бряжчали зброєю, бурчали й похитувались. Від них тхнуло дешевим алкоголем. Обоє вагались і не могли визначитися, чого ж вони бажають.

– Як тебе… Ось ти… Хвойдо, іди сюди! – один із червоних звернув увагу на Ганну Дмитрівну та Маруську.

Другий також обернувся до них. Його каламутні, як дві застояні калюжі, очі прокреслювали в повітрі катети й гіпотенузи між двома жінками. У його голові все пливло й розмазувалось. Тому він намагався примружитися, навести різкість, щоб зрозуміти, до кого звертається його товариш.

– Я сказав, хвойдо, сюди йди! – повторив знову перший більшовик.

Маруська застигла. Вона раптом усвідомила, що варто їй лише поворухнутись, як більшовики підступлять до неї, потягнуть по коридору, приведуть у кімнату, роздягнуть і будуть ґвалтувати, аж доки вона ще дихатиме. І кожен новий солдафон, що нависне над нею, буде ще п’янішим за попереднього. І їй доведеться витирати з губ не тільки смердючі сліди чоловічих дотиків, але й рештки неперетравленої їжі, які вони відригуватимуть просто на неї, не в змозі стриматися. І тоді – після довгих годин ґвалтування – її, вуличну дівку, залишать лежати голою на холодному дерев’яному столі, щоб вона віддихалась і витерлася рваним брудним ганчір’ям. Потім, після всіх знущань, п’яний червоний командир зайде до службового приміщення тюремних наглядачів і побачить напівголу, змучену жінку, загорлає про те, що геть розпустились тут, пережитки капіталістичні, шльондри дешеві. І щосили дасть