Читати книгу - "1918. Місто надій"

їй ляпаса, після якого Маруська звалиться на дошки, ламаючи свої крихкі кістки. А відтак, після всіх знущань, на неї накинуть лахміття й викинуть на мороз, просто під стіни фортеці. І години за три змучена й побита Маруська, прикрита чорною ковдрою ночі, сконає просто під зоряним небом, споглядаючи за тим, як байдуже блимають на неї яскраві лютневі зорі.

Тому Маруська не рухалась. Вона завмерла, як комаха, боячись накликати погибель. І Ганна Дмитрівна глянула на перелякане, біле, як молоко, обличчя своєї кривдниці, яка застигла в обіймах жаху, передчуваючи, що жити їй залишилося зовсім трошки. Ця побита жінка, яка приндилася ще дві хвилини тому, чітко усвідомила власну безпорадність перед вибором інших людей. Маруська не могла вимовити ані слова.

Мовчання, як буває в таких випадках, тривало лише кілька секунд – цього замало, щоб його помітити, і надто багато, щоб не проґавити його величі. Але за ці секунди Ганна Дмитрівна все зрозуміла. Своїм витонченим жіночим чуттям, своєю чутливою душею, що резонує від найменшого нещастя, Вітко відчула страх Марусі, її марноту життя, її хворий дух. І тоді Ганна Дмитрівна – тендітне, слабке створіння, жінка, яка не здатна навмисно чинити зло – ступила крок уперед, затуливши собою власну кривдницю. Цей рух утворив у повітрі маленький, майже непомітний вихор. І цей вихор обрушився на Маруську, яка трохи похитнулась від несподіванки – і не від сили вітру, а від сили подиву мало не впала. І знов за одну секунду – перш ніж хто-небудь устиг розкрити рота – Ганна Дмитрівна підвела голову й спокійно промовила:

– Що ви хотіли?!.

Більшовики отетеріли. Вони прийшли з єдиним бажанням – задовольнити свою хіть, відчути себе переможцями в захопленому Києві. І шльондри, так, шльондри найкраще годяться для того, щоб вилити на них своє червиве сім’я. А тут добре вбрана пані виступила наперед, підставивши себе під вогонь їхніх очей, залитих кров’ю з розширених судин. І перш ніж огрядна баба з двома дітьми встигла зойкнути, червоноармійці схопили Ганну Дмитрівну й потягли. Швидкість – це зброя горя, усі нещастя відбуваються надзвичайно стрімко. Тому в’язні просто заціпеніли. І лише Маруська, ошелешена вчинком заможної пані, не могла збагнути, чому та заступилася за неї, та спромоглася витиснути з себе лише напівстогін: «Навіщо ти це зробила?»

Солдати вели Ганну Дмитрівну, а та, сповнена своєю наївною хоробрістю, високим поривом душі, задумала в одну мить план – і повернула голову. Цей рух її шиї знову збігся з рухом губ, які розкрилися так, як отверзаються небесні безодні, і вона тихо промовила:

– Лікаря не потребують здорові, а хворі!

Цей пишномовний стиль пролунав у цій тюремній камері небесним гімном, урочистим піснеспівом, із яким мученики йшли на смерть заради своєї віри.

Вітко вивели в коридор. А остовпіла Маруська лишилася стояти. Вона стояла, ніби її в одну мить паралізувало, м’язи застигли, дух заціпенів. У її світі хаосу, в її невичерпній злобі до людей раптом з’явилась тріщина. Усі ці роки вона мурувала фортецю навколо себе, оточувала ровами, огороджувала мурами. Ніхто! Чуєте, ніхто не міг пробратися у форт Марусиного серця, адже для цього треба було пройти сім отруйних кіл, проникнути крізь сім смертельних газів, спити сім отруйних вод. Однак зараз трапилось нечуване – і в фортеці з’явився пролом. Ніхто! Чуєте, ніхто не робив заради Марусі таких вчинків, не жертвував собою, не полюбив її всім серцем і розумом. А коли це сталося, дівчина з дому розпусти не в змозі була повірити. Тому, можливо, через пробиту духовну оборону, а можливо, через погане здоров’я в Марусі раптом підкосились ноги, вона обм’якла й звалилася на бетонну підлогу, утративши свідомість.

Більшовики повели Ганну Дмитрівну темним коридором, підштовхуючи й брудно лаючись. Вона йшла, високо піднісши голову, намагаючись не слухати матюки солдатів, котрі перемовлялись, не розуміючи до пуття, що ж їм тепер робити з цією дамою. Більшовики воліли б одразу зірвати з неї убрання, дістатися до її сніжно-білої шкіри, помацати потайні місця. Раптом вони зрозуміли, як їм сьогодні пощастило, що не брудна шльондра озвалась на їхні слова, а ця світська жінка, на яку вони дивилися, збуджені власною хіттю, уявляючи розпусні сцени. І вони перекидалися словами, вимальовуючи в уяві, як матимуть цю офіцерську підстилку, як покажуть, що таке справжні солдатські причандали.

Спершу Ганна Дмитрівна, натхнена власним вчинком, не зважала на їхні балачки, воліючи заглибитися у свої високі душевні пориви. Але з кожним кроком, з кожним розпусним словом або хрипким сипінням червоноармійців, котрі іноді зупинялись і показували, що вони будуть зараз із нею виробляти, Вітко почала усвідомлювати, який нерозумний вчинок щойно скоїла. Її віра в добрі справи, її християнська душа, сповнена жалю й співчуття до людей, на якусь мить здалась їй страшною наївністю. Одразу ж за сумнівом прийшов незмінний супутник – страх, і він помалу заполонив усе її єство.

І Ганна Дмитрівна затремтіла, затріпотіла. Заговорила про те, що це помилка, що її затримали через якусь прикру випадковість, і зараз вона вимагає з’ясування обставин. На це солдатня відповідала, що все з’ясується, до ранку стане зрозуміло, з чого вона складається. Ганна Дмитрівна підвищила голос, заявила, що ні в чому не винна. У відповідь на це солдати лише криво осміхалися й пускали слину, ласо позираючи на її стрункий стан.

Відтак жінку привели до великої кімнати. Там уже сиділо з десяток більшовиків, вони розставили на столі пляшки з дорогим алкоголем, який повідбирали в киян. П’яні пики, побачивши знатну даму, заверещали від захвату. Косоокий мужик, який сидів на чолі столу, зрадів: «Що це за куріпочку привели до нас!» Натовп зайшовся улюлюканням, Ганну Дмитрівну посадили за стіл, поставили перед нею склянку, налили горілки. Косоокий підвівся й загорлав, що це найкращий день у його житті. Ці кляті буржуї жили, напиваючись і наїдаючись удосталь, а він, син селянина, міг тільки орати в полі або їсти баланду в шанцях, і саме цим він займався останні чотири роки Першої світової. І зараз