Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

побачивши цей нелюдський погляд, одразу кинулася до Сергія та Сашка.

Діти щодуху мчали стежкою догори, бандит намагався їх наздогнати. Високі рибальські чоботи заважали, та все ж йому було легше, ніж їм босоніж.

Оленка, яка не звикла до таких забігів, важко дихала, зупинялася. Сашко схопив її за руку і потяг за собою. Сергій біг позаду, підстраховуючи, й увесь час озирався. Відстань між дітьми й сивим невблаганно скорочувалася.

– Швидше! Швидше біжіть! – закричав хлопець. – Він наздоганяє нас!

Сашко додав ходу, але Оленці вже не вистачало сил. Вона висмикнула свою руку й сіла просто на стежці.

– Все, більше не можу. Робіть, що хочете, а я далі не побіжу.

Сергій із Сашком перезирнулися, підхопили її попід руки й спробували бігти далі. Марно. Вона ледь переставляла ноги. Та й утрьох на вузькій стежці бігти було ніяк. А бандит усе наближався. Побачивши, що діти зупинилися, чоловік теж став, щоб віддихатися. З його грудей вирвався важкий хрип.

Хлопці знову підставили Оленці плечі, щоб хоч поволі, але рухатися далі. Однак вона не могла ступити й кроку. Важко сіла на землю й заплакала.

Сергій кілька секунд хитав головою, ніби вагаючись, а потім вигукнув рішуче:

– Фігня це все! Нема чого боятися! Зараз ми це сіре опудало камінням закидаємо!

Хлопець збіг зі стежки й почав підбирати каменюки. Сашко теж схопив два важкі камені.

Бандит, побачивши приготування до обо­рони, лише вищирився і спокійно, не поспішаючи, рушив до них, прикривши голову рукою. Сергій прицілився і жбурнув перший камінь. Чоловік ухилився. Другий камінь теж пролетів повз, третій зачепив бандитові стегно. Той скривився й коротко вилаявся, але далі сунув уперед. Хлопці вже не цілилися, просто хапали все, що потрапляло під руки, й жбурляли. Їм здавалося, що то не людина наближається, а танк, який збирається розчавити їх важкими рипучими гусени-

цями.

Оленка від страху зіщулилася й затулила долонями обличчя. «Танк» був уже близько. Сергій схопив соснову гілляку, що лежала біля стежки, й з криком кинувся на нього. Той легко перехопив хлопця за руку і жбурнув на землю. А Сашка, котрий зібрався напасти зі спини, він просто збив з ніг ударом важкого чобота.

Сивий важко зітхнув, витер спітніле чоло й озирнувся. Трошки вище біля стежки з землі стирчав дерев’яний стовпчик із таб­личкою, на якій ледь видно було затертий напис: «Бухта Панаїр. Монастир. Пам’ятка ХІ–ХV ст.».

– Ага, те, що треба, – пробурмотів чоловік. – Це місце завжди славилося своїми каменепадами. Тож ніхто не здивується, коли знайде на узбережжі три тіла, поховані під уламками скелі.

Він схопив Сашка й Сергія за руки, різко поставив їх на ноги й вигукнув до Оленки:

– Гей, мала! Вставай хутчіш! Пізно плакати. Вважайте, що вам пощастило, – на святій землі смерть приймете, під стінами давнього монастиря. Може, й помолитися перед смертю встигнете.

Оленка не підводилася й сиділа, затулившись руками. Бандит підійшов і підняв їй підборіддя носком чобота. Вона відсахнулася, побачивши перед обличчям брудну підошву, але не підвелася. Бандит замахнувся ногою, збираючись вдарити її й примусити встати, та Сергій вивернувся й штовхнув його. Чобіт, замість Оленчиної голови, з усієї сили врізався в каменюку біля неї. Той аж присів від болю й схопився за ногу. Сашко із Сергієм підхопили Оленку під руки й потягли на стежку. Та не зробили вони й кількох кроків, як шлях їм заступила... величезна німецька вівчарка.

Розділ 7

Порятунок

Антон вихопився на рівну асфальтовану доріжку у парку санаторію, позривав з ніг саморобні постоли з лопуха, які дорогою вже двічі стиралися, і впевнено побіг до санаторію.

Хлопець забіг до найближчого корпусу й одразу ж натрапив на охоронця, що солодко дрімав у будці біля входу. Сонний чолов’яга довго не міг утямити, що цьому захеканому хлопчакові треба. Спочатку він намагався прогнати Антона геть, але той опирався й благав про допомогу. На галас у фойє прибіг­ли прибиральниця й адміністратор. Антонові якось вдалося втлумачити їм, що сталося. Прибиральниця схопилася руками за голову й заголосила, а адміністратор побіг телефонувати до міліції та управління Міністерства з надзвичайних ситуацій. Охоронець, який врешті усвідомив серйозність ситуації, по рації викликав допомогу з центрального поста охорони санаторію. За п’ятнадцять хвилин у кабінеті адміністратора зібралася оперативна нарада. Адміністратор уже дізнався, що вчора увечері зникло четверо дітей. Опівночі охоронці знайшли на березі біля Пушкінського грота їхній одяг. Очевидно, діти вирішили розважитися й поплавати у морі. Але в нічній темряві могли втратити орієнтацію й потонути. По тривозі було піднято управління МНС, а за півгодини до табору прибули пошуковий вертоліт і водолази. За допомогою рятувального човна й вертольота до ранку вели пошуки вздовж узбережжя, але марно. Зранку роботу розпочали водолази.

З’ясувавши, що діти не потонули, проте все ще перебувають у небезпеці, еменесники на вертольоті обстежили схили Аю-Дагу. Але робити це треба було обережно, щоб не сполохати контрабандистів.

Поки в «Артеку» розробляли пошуковий авіамаршрут, у Партеніті на спільній нараді було вирішено не гаяти часу й вирушати на порятунок дітей пішки. У санаторій привезли кінолога зі собакою. Професіонали довірили шукати дорогу до печери вченому псу, адже Антон на зворотному шляху міг і заплутатися у гірських стежках.

Хлопцеві взагалі пропонували залишитися, проте він наполягав, що теж повинен іти, оскільки бачив злочинців й одразу зможе їх упізнати.

Вівчарка обнюхала Антона, відтак ткнулася носом у стежку і подріботіла вперед. За нею вирушила оперативна група з чотирьох озброєних спецпризначенців у бронежилетах, Антона, взутого у кросівки адміністратора, та двох охоронців санаторію.

Біля одного з перехресть вівчарка зупинилася, напружилася й підвела вуха, потім зірвалася з місця й за мить щезла за поворотом. Бійці помчали за нею. Антон і охоронці намагалися не відставати. Згідно з покажчиком біля стежки вони бігли до давнього монастиря у бухті Панаїр. Хлопцеві здалося, що собака загубив дорогу, адже Антон не бачив монастиря, коли біг від печери до санаторію.

Раптом здалеку пролунало грізне гарчання. Хлопець побачив спецпризначенців, що залягли за пагорбом з автоматами напоготові. Антон пришвидшив крок, але один із охоронців зупинив його. Тим часом другий охоронець, перекинувшись кількома словами з бійцями, уже викликав когось по рації.

Антон таки кинувся вперед, незважаючи на заборону. Зупинившись на пагорбі позаду бійців, він побачив унизу вівчарку, що стояла лапами на грудях сивого. Той лежав на землі, розкинувши руки, й стогнав. А поруч, притулившись одне до одного, стояли перелякані Оленка, Сашко й Сергій. Спец­призначенець стримав Антона, який хотів уже майнути до товаришів:

– Злочинців було двоє?

Хлопець ствердно кивнув. Боєць пригнувся і помчав до дітей. Підбігши, звалив їх на землю