Читати книгу - "Вільний світ"

але Тоня відштовхує його з такою злістю, що він аж відступає від несподіванки.

– Хустинку? Сам утрися! Щоб я тебе більше не бачила!

Врешті Тоня знову залазить на свій велосипед. Її біла сукня світлою плямою ясніє на дорозі, нерівною дугою віддаляючись поволі до Ауґсбурґа (певно, ще й досі плаче). І що тепер? Що?

– Хто це був?

Єфрем, навіть не обертаючись, і так знає, хто стоїть у нього за спиною. Кеті… І чого тільки їздить сюди повсякчас? То холодненького лимонаду, то мама просила вже обідати, то капелюша привезла, бо спека, то просто повз проїжджала… Кеті. Така вся виблякла й вигоріла порівняно з Тонею! Солом’яні коси й такі самі брови, розсипи веснянок на щоках, скляні очі… І чого їй тільки треба?

– З ким це ти розмовляв? Га? А я й так знаю! Це покоївка Майєрів! Покоївка, а така завжди видзіґорна, ніби панна. Я навіть бачила, як її наш новий поліцейський на каву запрошував, а вона показала йому пов’язку «ost» і гонорово так каже «ніх фірштейн»!

– Ніх фірштейн… На ось, – Єфрем, не обертаючись, віддає Кеті букетик дзвоників. Він не бачить, як її обличчя осяює усмішка і воно стає по-особливому миле.

– Чуєш, Кеті, не ходи весь час за мною… Чуєш? У вас тут село. Ще подумають…

Єфрем не обертається до Кеті й не бачить, що її обличчя, яке хвилину тому сяяло від щастя, спохмурніло й вкрилося червоними плямами.

– Їдь додому, Кеті, я скоро теж приїду.

– А я не додому! Я до Ауґсбурґа! Не думай, що до тебе!

Її сукня у квіточки теж розчиняється на шосе. А зірваний букет дзвоників на узбіччі, нікому не потрібний, відкинутий обома (а третьому, тому, хто зірвав, тим більше він не потрібен). Тиша. Спокій. Сонце. І лише одноманітне дзижчання косарки в полі.

Покинутий острів

Там, де ще вчора замріяною Київською вулицею, ніби відділеною від Дніпра вузькою алейкою струнких тополь, неквапно ходять бабусі (швендяють одна до одної, тільки б удома не сидіти), хлопчаки гасають, здіймаючи фонтани піску, прості острів’яни снують у своїх нехитрих справах, сьогодні страшне, гогітливе вогнище до неба… Спека, страшна рукотворна спека. Облиті смолянистою смердючою речовиною будинки на довгих палях (а інших і нема на Трухановому острові, інших тут ніхто й не будував зроду-віку), як жертовні трипільські смолоскипи, палахкотять, здіймаючи до неба клуби чорного диму впереміж із язиками невситимого полум’я.

Трипільці в давні, предковічні часи на берегах цієї ж річки теж спалювали свої довершені двоповерхові будинки з усім начинням (пощо? з якого дива?) і мандрували далі, – як були і в чому були, – далі і далі, корчувати ліс, засівати нові поля, жити…

Але тут – і – сьогодні – це не трипільський ритуал! Хто питав труханівців, чи хочуть вони так? Чи згодні вони на добровільне спалення свого майна – осель – хлівців – клітей – повіток – закамарків?

– Ідіть! Ком! Будемо все палить!

Ні, це не Ганс, що приходив по молоко, не ті безжурні німчуки, які веселою ватагою залітали і, покидавши в кутку кімнати автомати та одяг, бігли на пляж купатися. Це якісь страшні, зі злими сірими рилами солдафони. Наставляють автомати, безцеремонно зазирають у шафи й комірчини. (Боже! Що там іще можна взяти? Які-такі запаси там іще можна надибати?)

– Три дні! Ферштейн? Три дні!

Семен схилився над ямою – критично її оглядає. Поки що зовсім неглибока (дівчатам ледь по пояс доходить). Який же це сховок? Чи встигнуть? Може, і встигнуть. Як не як, два дні лишилося… Німці не жартують. Такі не вміють сміятися (хіба що сам всміхнешся на кутні, і то востаннє).

Доньки риють. Їхні худі лопатки ходять без упину під літніми ще сукнями (ще ж тепло, бабине літо, хоч і кінець вересня). Доньки, його донечки! Було в нього дітей – три доньки і два сини (один найстарший від першого шлюбу з Настею), потім стало порівну (це коли Поля померла), а тепер… хто його вже й знає, як воно тепер? Обох синів на фронт забрали. Обох чекав. Обох чекав? Коли? Весь час? Весь час…

На старшого Настя ще тоді, у сорок першому, отримала похоронку, яку принесла й кинула на стіл із докором – розпачливим, злим, пекучим: «Ось! У тебе ще є діти! А мій! Мій! Єдиний син!.. Чому? За що?»

Запив… Чорно… Поміняв валянки на бутель самогону на Євбазі (залишилися калоші й чоботи). Правда, весь не встиг випити: Гаша десь заховала. Не кричала, не сварилася, не плакала, не благала, не падала на коліна (там, у кутку, за фікусом, як раніше) – просто заховала, а тоді відпоювала деревієм, сиділа біля ліжка з ночвами – не лягала, не спала, чергувала біля нього.

А Жора? Чи живий іще? Не поранений? Воює? Де? Що з ним? Поля ж віщувала… З її слів виходило… Що виходило з її слів? Важко, іноді зовсім неможливо було втямити Полину мову…

«А ти, братику, будеш ходити шляхами несходимими! Скільки ж твої ніженьки переміряють світу білого! А жити будеш далеко-далеко, додому не повернешся – аж до глибокої старості».

Ну от що це значить? Що вона цим хотіла сказати? Маячня чи пророцтво? Ну от як це розуміти? До глибокої старості? То виживе? А чого ж