Читати книгу - "Вільний світ"

додому не вернеться? Чого? У полоні, може? Не доведи Господи! Чи ж йому, Семенові, не знати, як у тому полоні? І чого його там триматимуть «до глибокої старості»? Німці ж відступають… Скінчилося їхнє панування… На острові плацдарм зачищають, хочуть Київ боронити від наступу з лівого берега… Хитрі! Бач, як придумали… А люди, їхні хати, майно заважають?

Низько-низько над островом пролітає літак, можна роздивитися великі чорні хрести на обох крилах. Фіксує, певно, де й що краще розмістити на «зачищеному» через три дні плацдармі. Ось так восени два роки тому переможцями йшли (та й не йшли, а всі машинами, рідко хто й на конях) по Фрунзе, Подолом… А зараз?

Семен знову заглядає в яму. Повільно діло робиться. Не навчені його дівчата ям копати… Що з них візьмеш? Худі, виснажені вічним недоїданням… Де в таких візьмуться сили? Клаві он лише п’ятнадцять (нема на що дивитися – ніби застрягла на дванадцятирічній позначці), Нюся хоч і встигла вирости, але речі висять на ній виснем, ніби з чужого плеча.

– Так. Вилазьте! Дайте я.

– Тату! Вам же не можна! Ми зараз. Тільки відпочинемо троха…

Стали, поспиралися на держаки. Намистинки поту на чолі в Нюсі, а Клава щойно обтерлася брудною чорною долонею – справжній сажотрус! Але ось німецький літак заходить на нове коло над островом (За два роки ніхто їх тут не бачив! Та й що їм тут було видивлятися? Жодних стратегічних об’єктів – жодного інтересу, так би мовити), і дівчата знову схиляються над плетеними кошами, із новим ентузіазмом наповнюють їх землею, подають нагору – батькові.

А в хаті Агафія в’яже вузли. Важке, об’ємне або ж малопридатне на перших порах мотає в старе ганчір’я, без жалю рве на шмаття старі простирадла, багатьма шарами вкриває посуд – миски – ложки – хатнє начиння – книжки – навіть ялинкові прикраси (хоч вони вже давно не святкують новорічних свят). Навіть старе їхнє рипуче ліжко Семен нащось розібрав. Невже думає і його в яму? Усе оце, що протягом майже двадцяти п’яти років наживали, старанно стягували, прикуповували, зносили, чим наповнювали ці дві кімнати, невеличку кухню, сіни й комору – усе в яму?

– Ідіть! Ком! Будемо все палить!

– Три дні! Ферштейн? Три дні!

А провалися воно все! Що воно ще в цьому житті лишилося? Був хоч цей дім – такий-сякий прихисток. (Та й не такий уже поганий, як розібратися! Нормальний, цілком влаштовує їхню родину.)

– Не плачте, мамо… Не плачте.

Клава торсає за рукав, зазирає в очі, виводить Гафію з тяжкої задуми (їсти, певно, хоче, але вже не сміє просити). А як його не плакати? Хіба ж це легко? Чого ж не можна оплакати своє минуле? Але чи ж воно відпустить? Чи так і залишишся довіку його бранцем? Ходитимеш по колу його досяжності?

А як Жора повернеться? Що застане? Пустку? Попелище?

Ось солдат (хто? чий син – чоловік – батько?) повернувся на це згарище й не застав нікого. Лише пустка, обгорілі скелети груб, самотній остов печі на місці колись квітучої вулиці… А потім, після війни, хтось вирішив (на найвищому рівні), що на острові має бути рекреаційна зона (уцілілим остров’янам не дозволили відбудовуватися на обгорілих пустищах). І ось уже розширена смуга пляжу, доглянута, із завезеним білуватим піском, кінна база в східній частині й перекинутий вигнутою спиною металевої дуги пішохідний міст – від західної частини острова до Поштової площі. І тільки він – забронзовілий солдат – скинув шапку і вдивляється в літери знайомих прізвищ (бо ж острів маленький! тут усі знають одне одного! а як інакше?) – чи нема в цьому меморіалі і його найрідніших? Чи не відбита вічна пам’ять про них на цьому простому, нагрітому літнім сонцем камені?

Фікус у діжці відсунуто до протилежної стіни. Чи є сенс його виносити? Хіба надворі він порятується? Може, лише як витягти його на самісінький берег? А тоді? Хто по нього повернеться? Та й куди перетягне? Агафія швидко й діловито загортає ікони, починаючи з найбільших. «Вербна неділя», обмотана й добре сповита, потім – Микола Чудотворець, далі менші – незмінна Богородиця, свята Аполлінарія, Георгій Переможець, ще якісь лики в затертій позолоті…

«Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди, а тут усе згорить…»

Хто ж знав? Хіба ж хто міг подумати, що цей їхній маленький світ теж приречений? Пропаде у великій пожежі, яка пожиратиме все довкруж? А вони думали, минеться? Десь розбомблять – підірвуть – замінують – спалять, а їх не зачеплять? Випаде щаслива карта? Відкупляться? Так, як Нюсю відкупили від Німеччини? Не минулося… Усе згорить… Усе поглине вогонь, страшний, навісний, невблаганний.

Вони, звісно, цього не побачать. Будуть лише здалеку, із низини лівого берега, дивитися на цю заграву, відбиту в Дніпрі, відтінену нічним небом. Бачитимуть дерева, які корчуватиме вогонь, і вони будуть падати. Плакатимуть… Надто мати. У неї вже ніколи не буде власного дому – кімната в комуналці, спільні тісні сіни, загальна брудна кухня… А острів? Навіки втрачений, загублений, минулий світ…

Кеті

О кучері ясні і очі Беатріче,

Ви знову в тьмі моїй, неясні і смутні.

І знову, як тоді, покірнеє обличчя