Читати книгу - "Страта"

продер мороз. Вона не встигла озирнутись, як на зап’ястях у неї клацнули наручники.

Тут уже лежав сніг. І шмагав колючим батогом вітер.

Тюремний фургончик ніс до носа стояв з якоюсь машиною. Висока, з широкими рифленими шинами, із прожектором на даху — добряча машина, відразу видно — всюдихід...

— ...Розпишіться.

Ірена не відразу впізнала адвоката Яна Семироля. Замість елегантного костюма на ньому була спортивна куртка та брезентові камуфляжні штани, а на голові — лижна шапочка із зображенням жовтої усміхненої миші.

— ...Розпишіться тут...

Адвокат поклав на коліно картонну теку, витягнув із кишені ручку, що блиснула на сонці золотим пером, і підмахнув по черзі два комплекти документів.

Ірена відчувала на своєму плечі лапу червономордого охоронця. Скоріше за все, той мав досвід у таких процедурах — перед обличчям «приватного представника правосуддя» засуджені, мабуть, робили відчайдушні спроби втечі...

Ірена обережно піднесла до обличчя відразу обидві руки. Розтулила пропахлу часником долоню. Злизала три теплі зубочки. Зціпила зуби, не відчуваючи посилення печії, обережно почала жувати.

Огидний запах...

Ян Семироль акуратно сховав ручку — і тільки тоді глянув на Ірену.

Під цим поглядом охоронець зняв руку з Ірениного плеча. Довго не міг витягнути ключі — кільце зачепилося за дірку в кишені...

Наручники розімкнулися, вивільняючи Ірені зап’ястя.

Семироль скупо посміхнувся.

Дуже гладенька шкіра. Чисто поголені щоки. Доглянутий випещений пан.

— Куфайку нам треба забрати... — сказав водій, дивлячись у сніг.

Ірена ворухнула плечима. Ватяна зношена куфайка зсунулась на дорогу. Майже впала — та хтось із охоронців спритно її підхопив.

— Боязкі відморозки, — сказала Ірена, ні до кого конкретно не звертаючись. — Баби...

— Їдьмо, — нервово сказав водій.

Усі троє, як по команді, шаснули в кабіну. Наче їх підганяли канчуком.

Тюремний фургон смикнувся — занадто різко, ледь не потрапивши колісьми у провалля. Розвернувся, викидаючи з-під коліс брудний сніг і рінь; задимів вихлопами, кілька разів підстрибнув на вибоїнах і зник за поворотом...

— У мене в машині обігрівач, — сказав Семироль.

Ірена не повернула голови.

Гори аж надто гарні. Доречний антураж до фільму жахів.

— Ви чуєте? Холодно. Сідайте в машину.

«А чи не кинутися з обриву?» — мляво подумала Ірена.

— Сідайте ж бо.

Вона нарешті підійшла до відчинених навстіж дверцят. Не відчуваючи ніг. Вибралася на сидіння, підтягла коліна до підборіддя.

Семироль сів за кермо. Увімкнув приймач; із далекої далини тоненьким голоском запищала знайома співачка.

Бляха-муха... Ірена навіть не забула її ім’я. Ім’я ЗВІДТИ — зі справжнього, незмодельованого світу...

Семироль розвертав машину.

От би було круто, якби всюдихід не втримався на вузькій дорозі, загуркотів по камінню вниз і розсипався на мальовничому засніженому схилі...

Вона згадала про часник.

Від ретельно збережених зубочків залишився тільки неприємний присмак у роті. Коли ж бо, з якого переляку вона проковтнула свою останню надію?!

— Пристебніть ремінь...

— Що?..

— Пристебніть ремінь, це ж гори...

Її руки діяли окремо від голови. Клац...

Тепер широка стрічка ременя прив’язувала її до крісла.

— Вам усе ще холодно?

Вона зрозуміла, що тремтить. Цокоче зубами із загрозою прикусити язик.

— Обігрівач гріє добряче, — Семироль посміхнувся. — Мені вже жарко...

На лобі у нього справді виступив піт. Жорстке волосся, звільнене з-під лижної шапочки, стояло сторчма.

— Нам їхати десь із півгодини... Розслабтеся. Подивіться, які гарні гори...

— Несправжні, — сказала Ірена байдуже. — Модель.

— Але ж гарна модель, правда?

Вона швидко зиркнула на нього. Машина в горах... Руки, що легко лежать на кермі...

— Анджей? — запитала вона пошепки, сама собі не вірячи. — Анджей?!

Як усе до дідька на нього схоже... Довести її до божевілля — а потім з’явитися нізвідки, раптово — неймовірно!.. Позирнути з чужої личини...

— Анджею, я чекала чогось схожого... Але НАВІЩО?!

По щоках у неї вже кілька хвилин безупинно котилися сльози.

Семироль пригальмував. Машина сіпнулась і стала; Ірена переривчасто зітхнула під поглядом карих очей, які викликали заціпеніння.

— Анджею... Ти з глузду з’їхав?! Тюрма... Ти знаєш?! Як це... експертиза... що вони зі мною... адже все, як насправді. Занадто схоже... на дійсність. Суд... Як ти міг додуматися?! Маніячка... чому маніячка? Ти божевільний!.. Ти — сволота!.. Якщо мститися... за що?! У нас... усе тоді відбувалося правдиво... але з тобою неможливо жити, ти божевільний... Анджею!! Але було ж і хороше... стільки хорошого було, за що ж ти так... чому?.. обіцяв, що пам’ятатимеш...