Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

заміну влади, місто торгувало, хтось заробляв на війні грубі гроші. На кожному кроці продавали амуніцію і консерви з розграбованих складів Антанти. Банди Япончика періодично грабували склади, бандитів розстрілювали за наказом Тютюнника. Й то теж — позавчорашні вороги, вчорашні «союзнички».

Якось Максим був присутній при цікавій розмові. Козаки зловили «блатних» Мішки Япончика, які грабували склад на «Канаві» — Деволанівському узвозі. Хотіли розстріляти на місці. Юрко Тютюнник з Максимом якраз проїжджали на штабній машині, й Юрко наказав зупинитись.

— Ану, хлопці, заждіть! — попросив григор’ївців, які вже зводили карабіни.

— Єнті гади вже третій склад граблять! — зло вишкірився веснянкуватий хорунжий.

На гострій бруківці узвозу сиділи четверо босяків, одягнені в дорогі виваляні в пилюці камізельки, з модними хустками на шиях. Та — босяки! По виразу очей й шрамах на виді було видко, що одіж вони взяли недавно.

— Етот піжон чуть нас нє пострєлял! — пожалівся Тютюннику швидкий хлопчина з коротко вистриженими скронями — остання одеська мода!

— Ну й правильно б зробив! — відповів Юрко. — Ти ж, придурок, заради ганчір’я життям ризикував… Хоча й підстрижений по-козацьки. Навіщо живеш, хлопче?

— Как ето — «навищо»?.. Ну, — живу!

— А ти чув, як козаки з Суворовим Одесу в турка брали?

— Чув кагда-то. Дєд про казаков рассказивал…

— То й в Одесі про козаків знають?

— А я нє із Одеси. Правда, вже давно тут.

— А ось він — воював з турком. У Персії. — кивнув Юрко на Максима. — Був у кубанському війську сотником, на конях з шашками!

В очах хлопця промайнула цікавість. Він швидко глянув на чорну черкеску, башлик, й срібний пояс Максима.

— Я ж бачу, тобі не байдуже. Ось їм, — Юрко кинув гострий погляд на трьох інших. — Ні, оцим двом, чорнявим — їм все єдино. Їм якраз і треба — ґешефт, ганчір'я. Заберіть отих двох, — кивнув козакам. — Відведіть у холодну. Як будуть тікати — стріляйте! А цього стриженого й того малого — залиште, відвезу сам.

— Покажи йому свою шаблю, — попросив Максима. — Не бійся, я з «нагана» дам, якщо треба.

Й повернувся до швидкого:

— Я ж бачив, як ти на домаху дивився!

Рудь дістав клинок з піхов. Шабля вийшла з тихим зміїним свистом, сонце заграло на сріблястому лезі. Максим взяв шаблю за вістря й простягнув рукояттю бандиту. Примруживши очі, глянув йому прямо в вічі.

— Бери, не бійся, — сказав спокійно. — Тебе як звуть, хлопче?

— Міша Грек.

— Тримай. Це турецького паші шабля…

Босяк обережно взяв рукоять домахи й зважив клинок на важкість. В очах хлопця засвітилась дитяча радість.

— Нічего сєбє, шашка! Можно — махнуть?

— Махни.

Шабля зі свистом розітнула повітря.

— Ну й рубіт!

— Подобається? — спитав Тютюнник.

— Очєнь!

— Максим її здобув у бою. Кубанський полк поліг, тисяча братчиків. Але й турка зубами гризли, поклали — до п’яти тисяч. За той бій йому Георгія дали… Приходь до нас в військо. У нас багато кубанців.

— Как же я прійду — мєня ж вот оні расстрєлять хотят!

— Відпусти їх, Максиме. Й малого також. Шаблю тільки віддайте. Приходь до Дюка, там у крилі штаб. Спитаєш Тютюнника. Я тобі шаблю дам. Не таку, як його, але теж похватну!

Вони сіли в авто й рушили з місця. Босяки спантеличено стояли посеред дороги й дивились услід машині.

— Ти життя більш на ганчір’я не міняй, чуєш, Михайле! — крикнув Юрко в круті стіни узвозу.

— … Думаєш, прийде? — за якусь хвилину мовчанки спитав Максим.

— Прийде. Ти бачив, як у нього очі горіли? То козацька кров грає… Мені колись старий дід казав: хочеш перевірити на завзятість — дай йому в руки шаблю! Як схопить її обома руками, як начне плакати й кричати, коли забирають — значить, в роду кров козацька… Кров своє знає… В мене самого руки трусились, коли домаху взяв уперше…

— А я першого разу й не пам’ятаю. Змалку в діда на стіні висіла. Прадідівська. Я й тягав, як ніхто не бачив…

* * *

Місто неначе спромоглося наторгуватись востаннє, відчувало, що більш нічого цього не буде. Один з підрозділів штабу знаходився на самому березі моря, на площі біля Дюка. Два жовтаві будинки крилами охоплювали площу до Потьомкінських сходів. В одному з них колись знаходилась торгова фірма, бо в шафах лежали рахунки компаній. Мило, коноплі, канати, раки. Максим з подивом знайшов контракти, в яких одна з одеських фірм погоджувалась завезти в Швецію… два мільйони дністровських раків. Живих, перекладених вогким мохом! «Компанія Лібермана», «Фірма Милославськош», дати: 1912-й, 1913-й рік. Де тепер всі ці люди? Чи думали кілька років тому, у благополучному багатому місті, що все так складеться? Війна, революція, жертви… Шляхи Господні несповідимі…

Юрко розквартирував Рудя поруч із собою, в розкішному шахському палаці в самому центрі міста. Неподалік від пам’ятника Дюку і Оперного театру. Кожного ранку фуражири їздили на Привоз й «діставали» там різноманіття свіжої, ще живої чорноморської осетрини з ікрою, камбали-калкана, креветок й навіть тих самих величезних, заморожених з осені у льодниках дністровських раків.

Григор’єв їздив Одесою в позолоченому генеральському авто, яке в паніці покинули французи, а інколи — в позолоченій же ж шахській кареті. Палац у сімнадцятому і справді здавали в аренду шаху Мохамеду Алі, який втік з Ірану від революції, й, натомість, невдаха, потрапив у самісінький вир революції в Україні. Кажуть, за недовгий час відносного спокою шах добряче побешкетував у місті й навіть викидав з балкончика палацу своїх жінок за якісь там провини. Балкончик, правда, —