Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

зі сходів на перший поверх, але й жінок у нього було багато. Шах навіть з радістю сприйняв «пролетарську революцію», в честь чого давав гучні гулянки, аж поки по нього не прийшло чи то ЧеКа, чи денікінська контррозвідка, після чого його натхнення пропало, а потім зник і сам шах, ніхто не знає куди й подівся.

Юрко для штабу відібрав три чорні авто, які ще недавно возили французів. Тож Рудь мав у себе машину, на якій, бувало, їздив за справами з водієм Рішельєвською, Арнаутськими вулицями, Італійським, Французським бульварами, чим дуже цікавив місцевих панянок.

З часом одеські більшовики обридли Григор’єву. Ходили щодня до нього, вимагали віддати склади, пропонували йому виступити за Дністер й «експортувати революцію» в Румунію і Угорщину.

— Прислали мені тридцять штук комісарів! — жалівся отаман Тютюннику. — Кількох навіть наказав розстріляти.

— В Одесі формують «чрезвичайку», — обурювався Максим в штабі. — Привезли триста «красних» китайців й негра Джонсона — з Москви. Кажуть, звір, майстер московського ЧеКа — майстер з тортур. Таку наволоч треба забити в пень!

— Зачекай. Ще не час, — втішав Юрко.

— А коли буде час? Нам треба об’єднатись проти цієї чуми. Всім. Григор'єву, Петлюрі, Махну, Гризлу з Чучупакою. Хіба ти не бачиш, що комісари для нас — найбільша біда?

— Твої отамани — зарозумілі царки. Кожен хоче бути командантом повіту.

— Ну то вмов їх. Ти ж умієш! Умієш, та тільки не хочеш. Хочеш очолити армію замість Петлюри. Сам стати «компрєдом» в Україні — на багнетах Григор'єва…

— Мені більшовики поперек горла. Потерпи ще трохи…

— Виходить, що тепер ми заодно з комісарами. Чай з ними п’ємо!

— Я тобі колись що казав? — нагадав Тютюнник. — Як почуєш, що я у Григор'єва з червоними — не дивуйся. Так треба, вір мені. Хай зберуть для нас силу…

І справді, в кінці квітня справи пішли інакше. Амуніцію й продовольство, зброю і нафту ешелонами вивозили в олександрійські степи, де ще з сімнадцятого був центр повстанців. Назначений Григор’євим начальник гарнізону — як і начальник штабу, український есер Юрко Тютюнник — не подобались більшовикам. В Одесі проводились реквізиції у спекулянтів і лихварів, що також не подобалось комуністам. Розвідка доносила Тютюннику, що з ЦК КП(б)У (від П’ятакова) приходять накази ліквідувати Григор’єва.

Водночас у селах знов пішла хвиля насильств «продотрядов». Звістки про які надходили звідусіль — з одеських, херсонських, олександрійських, Звенигородських сіл. Безліч загонів по збору «продразвьорстки» прибули в Україну. Ці загони керувались малоосвіченими, жлобськими матросами і «пролєтаріями», дуже часто — комуністичними фанатиками, й «продразвьорстка» перетворювалась у відкриті грабежі з насильством та вбивствами. Відбирали навіть посівне зерно, прирікаючи багатьох селян на голодну смерть. «Вони не знають, як росте хліб, і не розуміють, що творять!» — кричали Тютюннику селянські «посли». Як писали самі більшовицькі лідери, котрі остерігались повстань: «Теперь каждий пуд зерна с Украіни — облітай кров’ю».

Всіх гінців зі скаргами на більшовицькі звірства Тютюнник приймав особисто, слухав — й очевидців найбільш мерзенних злодійств відправляв до Григор’єва. Отаман похмурнішав з кожним днем. Козаки хвилювались за свої сім’ї, залишені комуністам. Наприкінці квітня до отамана прийшла делегація від козацтва з проханням відвести армію й захистити домівки.

Максим не раз помічав, як Тютюнник, мов неумисне, вміло поселяє ненависть у душу Григор'єва.

З самого початку більшовики вели «колективізацію» на місцях. У селян забирали землю, командували скрізь чужинці — комуніста-латиші, комуністи-росіяни, комуністи-євреї, яких ніхто не вибирав у громадах, «рєвкоми» й «комбєди», яких назначали під страхом ЧеКа, «літучих» каральних загонів, ревтрибуналів, прифронтових «чрєзвичайних коміссій». Хто з селян не віддавав зерно, хай і призначене на посів, били смертним боєм, сікли шомполами, а то й просто вбивали…

Після одного з таких селянських «посольств» з олександрійських степів, де російський «продотряд» розстріляв чотири сім’ї з жінками і малими дітьми, Григор’єв знавіснів, схопив зі стіни шаблю і наказав знімати військо. В район Олександрії й Єлисаветграда вантажили ешелони з військовим скарбом, зброєю, боєприпасами, амуніцією.

Командуючий Південним фронтом Антонов-Овсієнко швидко втямив, що значить відхід григор’євців, й спішно телеграфував «совєцькому уряду». Просив терміново відкликати назад московські «продотряди». Інакше, застерігав комфронту, політика «продразвьорстки» призведе до грандіозного бунту!

Але «совєцький» уряд підчинявся Москві… Та й було вже занадто пізно. «Красниє отряди» надто багато ненависті засіяли в українській землі…

* * *

Травень 1919 р.

Першого травня григор'євці обстріляли з гармат совєцькі установи в Єлисаветграді. Наступного дня розгромили більшовицькі загони в Знам'янці. Сьомого травня більшовики намагались вбити Григор'єва в його власному штабному вагоні. Кілька чекістів таємно прибули на станцію, увірвались до вагона, й лише блискавична реакція Тютюнника врятувала життя отаману. Одного з нападників застрелили, інших схопили й того ж дня розстріляли на залізниці. Заодно Григор'єв наказав розстріляти всіх комісарів, які ще були при ньому.

Восьмого травня Максим Рудинський вперше побачив на станції листівки зі знаменитим зверненням:

«Народе український! Бери владу до своїх рук. Нехай не буде диктатури ні окремої людини, ні партії…

Борітеся — і поборете!

Я, отаман Григор'єв, і мій штаб… Ось мій наказ: за три дні мобілізуйте всіх, хто здатен взяти в руки зброю, і захоплюйте всі залізничні станції, на кожній з них виставляйте людей.

Кожний повіт, кожне село, збирайте загони й ідіть до району. Від кожного повітового міста по 400 чоловік кращих бійців відправте на Київ, і по 200 — на Харків. Якщо є зброя — зі зброєю, якщо нема зброї — пошліть з вилами і косами, але мій наказ прошу виконати, і перемога буде за нами! Решту я зроблю сам. Головний штаб — при моєму штабі. Тільки з вашою підтримкою ми здобудемо права для народу. Терміново організовуйте справді народну владу. Зробіть це так:

У кожному селі виберіть селянську