Читати книгу - "Вовк-тотем"

причому ці колії прямісінько вели до табору! Чень Чжень поквапив свого коня, під’їхав до Біліґа й запитав:

— Батьку, цього разу вовки були биті, але чи не прийдуть вони помститися? Ви ж самі завжди казали, що у вовків гарна пам’ять, вони пам’ятають, де їхня їжа, хто їх бив і хто їхні вороги.

— Так ми ж забрали небагато кіз! Більшість залишилася вовкам. Якби я був жадібним, я увіткнув би там у сніг жердину, яку б не заметало завірюхою, а потім прийшов би по решту дзеренів. Однак якби я так учинив, Тенґер не прийняв би мою душу. А ще я так не зробив, бо подумав про наших тварин. Якщо навесні вовки матимуть цих мерзлих дзеренів, вони не полізуть до нашої худоби. До того ж вовки нам зробили добру справу, і ми для них дещо залишили, тож не хвилюйся, їхній ватажок усе це врахує.

Увечері в степу господарювала заметіль, а в юрті молодих інтелігентів 2-ї бригади палав вогонь у печі. Чень Чжень згорнув томик «Неофіційної історії монголів» і сказав до Яна Ке:

— Людину, про яку розповідав Біліґ, що вона вижила, доїдаючи за вовками їжу, звали Бодончар, він був предком Чингісхана у восьмому поколінні. Рід Чингісхана — Борджигін — відгалузився саме від роду Бодончара. Зрозуміло, що наступні покоління зазнали багатьох потрясінь і змін.

— Якщо так, то без вовків — цих військових учителів і мудрих наставників — не було б Чингісхана й Золотого роду,[28] не було б мудрої й хороброї монгольської кінноти. Так, вплив вовків на монголів і справді значний.

— Слід сказати, що на Китай і на весь світ він ще значніший! Після появи Чингісхана і його кінноти історія Китаю, починаючи від династій Цзінь та Північна Сун, була повністю переписана. Навіть історія Середньої Азії, Персії, Росії, Індії та інших країн теж була повністю переписана. Відкритий китайцями порох великим шляхом, прокладеним кіннотою Чингісхана між континентами, потрапив до Європи і згодом допоміг зруйнувати феодальні фортеці на Заході, що були перешкодою для поширення капіталізму. А ще пізніше гармати повернулися на Схід, пробили двері в Китай і, зрештою, зруйнували монгольську кінноту, яка колись перевернула світ… Однак люди, які писали світову історію, роль вовків у ній викреслили. От якби попросити Тенґера стати істориком, він би, напевне, не забув про монгольських степових вовків.

Чабан Ґао Цзяньчжун все ще переймався багатством, що не потрапило на щойно притягнуті вози, тож він перебив:

— Щось ви далеко зайшли в своїй розмові. Для нас зараз найбільш нагальна потреба — вигадати спосіб, як вирити із замету решту дзеренів. Тоді ми розбагатіємо.

Чень Чжень на це зауважив:

— Однак ти ж чув, що Небо на боці вовків, і те, що воно подарувало нам цей віз кіз — уже непогано. Така скажена заметіль вируватиме щонайменше три дні й три ночі, снігу в заметі ще додасть на півметра, і жодної ямки не буде видно. Тож ловити там кіз — все одно, що в морі голку.

Ґао Цзяньчжун вийшов з юрти, подивився на небо, потім повернувся й сказав:

— Мабуть, і справді вируватиме три дні й три ночі. Було б краще, аби я сьогодні пішов туди, я б обов’язково устромив у снігові ямки жердини.

Ян Ке на це зауважив:

— Тоді б ти не скуштував соєвого сиру, приготовленого Ґасмаа.

Ґао Цзяньчжун зітхнув:

— Ех, доведеться чекати весни. Тоді я піду туди й навантажу цілого воза, а потім потягну його просто до закупівельного пункту в колгоспі Баянговь. Якщо ви не розкажете, то ніхто й не дізнається.

У другу половину зими з худобою й справді не сталося пригод. Орхонські вовки забігли далеко, слідом за отарами дзеренів, і розбіглися. Біле лихо також цього разу не завітало.

Протягом тихої й безмовної зими Чень Чжень щодня пас овець або ночами сторожував отару, але щойно в нього з’являвся вільний час, як він, що той мисливець, скрізь розшукував і збирав історії про степових вовків. Найбільше часу він витратив на пошуки легенди про «вовків, які вміють літати». Ця легенда в Орхонському степу була найбільш популярною, причому події, про які в ній ішлося, відбулися нещодавно, а сталася вона якраз у тій бригаді, в якій нині перебував і він. Тож Чень Чжень вирішив будь-що з'ясувати витоки цієї легенди, йому хотілося зрозуміти, як, урешті-решт, могли вовки «злетіти» над Орхонським степом.

Коли молоді пекінці тільки прибули в степ, вони почули від чабанів, що степові вовки — це небесні посланці Тенґера, тож вони вміють літати. Протягом тисячоліть у чабанів існував обряд поховання просто неба, за яким небіжчика відвозили в дику місцину, де залишали в спеціально відведеному для такого поховання відкритому місці, щоб далі тілом зайнялися вовки. Коли вони остаточно згризали тіло, обряд поховання просто неба вважався завершеним. Підґрунтям для такого обряду була саме переконаність у тому, що вовки вміють літати й можуть повертатися назад до Тенґера та забирати з собою душу людини, достоту так, як священні орли в тибетців. Причому, коли молоді пекінці починали казати, що все це — забобони свідомості «чотирьох старих», чабани з абсолютною переконаністю в своїй правоті, наполягали на тому, що вовки таки вміють літати.

— Якщо не згадувати далеких часів, а взяти сучасність, то ще за три роки до «культурної революції» стався випадок, коли «зграйка» вовків залетіла до кам'яного загону Церендоржа з другої бригади й з'їла більше десятка баранів, а ще більше двохсот — загризла. Наївшись і напившись, вовки вилетіли собі із загону. Мури цієї споруди шість-сім чи заввишки, навіть