Читати книгу - "Вовк-тотем"

людина через них не перелізе, тож як вовки могли потрапити туди, якщо не перелетіти? Той кам'яний загін ще стоїть, тож якщо не вірите, можете піти й самі подивитися. У той день голова пасовища Улзій на чолі всіх мешканців прийшов оглянути загін, і начальник місцевої міліції Харбар прибув на місце події. Вони все фотографували та вимірювали. Мури такі високі, що вовки їх нізащо не перестрибнуть, дірок у мурах немає жодної, щоб вовки через них пролізли… Розслідували цей випадок кілька днів, однак так і не змогли з’ясувати, як же вовки потрапили всередину і як потім вибралися звідти. І тільки чабани все зрозуміли.

Ця історія затямилася Ченю надовго. Тепер, усе більше захоплюючись степовими вовками, він знову згадав про неї, тож сів на коня й поїхав за декілька десятків лі шукати той кам’яний загін. Однак обстеживши тут кожний камінець, він так і не зрозумів, як же вовки потрапили всередину. Чень Чжень також розшукав старого Церендоржа, який сказав йому так:

— Навіть не знаю, хто з моїх лобуряк-синів так образив Тенґера, що й до сих пір люди на нашу родину пальцем тикають. Однак інший мій син, який навчався в середній школі, сказав, що все це сталося через порушення звичаїв пасовища. Адже раніше в Орхонському степу ще не було мурованих загонів, а тут місцеве відомство вирішило пошвидше побудувати декілька кам’яних загонів для ветеринарної допомоги вівцям під час окоту, щоб, з одного боку, гарантувати безпеку отарам, а з іншого — ще й зменшити витрати на зарплатню чабанам, які виходили в нічну зміну. У відомстві тоді сказали, що в кам’яний загін вовки не проберуться, тож чабанам не доведеться ходити в нічні зміни, і вечорами вони зможуть повертатися додому й спати спокійно. У ті часи ми завжди ввечері щільно замикали двері загону й справді припинили ходити в нічну зміну. Тієї ночі я чув, як собаки скажено гавкали, ще й подумав, що прийшло чимало вовків, але повірив словам чиновників, що вартові тепер не потрібні, тож поставився до цього недбало й не вийшов надвір подивитися. Якби ж я знав, що коли вранці відчиню двері загону, то побачу таке побоїще! Ми всі тоді злякалися, що ті дурні барани. Уся земля всередині загону була в крові, просякла нею, мабуть, на два пальці вглиб. І мури всі були забризкані кров’ю. У кожного мертвого барана на шиї були чотири закривавлені дірочки, а кров просочилася аж за межі загону. Ще ми всередині знайшли кілька купок вовчого посліду… Після того випадку в установі передумали й вирішили, що чабани з юрт, розташованих поблизу мурованих загонів, повинні виходити в нічні зміни, і їм буде за це зарплатня. Тож за останні роки таких ветеринарних загонів з кам’яними або земляними мурами побільшало, а оскільки повернулась нічна сторожа, то випадків, щоб вовки залітали в загони й поїдали баранів, більше не траплялося.

Чень Чжень усе одно ніяк не міг заспокоїтися й почав опитувати інших чабанів, однак усі — старі й малі, чоловіки й жінки, стверджували, що вовки вміють літати. А ще казали, що після смерті вовка його душа повертається до Тенґера.

Згодом начальник міліції Харбар був «звільнений», залишив групу з перевірки кадрів у хошуні й повернувся на свою попередню посаду. Чень Чжень поквапився до нього, прихопивши гарних пекінських сигарет, і тільки тоді з'ясував, як же насправді вовки могли «залетіти» в мурований загін. Начальник Харбар пройшов спеціальну підготовку в монгольській міліцейській школі, тож вільно володів китайською. Він сказав, що цю справу давно закрито, однак, на жаль, його науковий висновок не знайшов підтримки в степу, й більшість чабанів навіть не хочуть його слухати, переконані в тому, що вовки вміють літати. Тільки декілька освічених і досвідчених мисливців повірили його висновкам. Начальник Харбар засміявся:

— Щоб не ображати місцевої віри й звичаїв, можна сказати, що твердження про вміння вовків літати не є цілком помилковим, адже вовки дійсно певний відрізок відстані перебували в повітрі. — Потім він продовжив: — У той день усіх чабанів тут охопила тривога: вони вирішили, що Тенґер розгнівався і збирається наслати на Орхонський степ велике лихо. Навіть конопаси залишили свої табуни в горах і прибігли сюди подивитися, а всі старенькі дідусі й бабусі та жінки стали на коліна й почали бити поклони Тенґеру. Діти так перелякалися, що навіть коли дорослі їх били, вони не наважувалися плакати. Голова пасовища Улзій злякався, що все це вплине на виробничий процес, тому дуже розхвилювався й віддав мені жорсткий наказ: завершити справу за два дні. Я зібрав усіх своїх людей, щоб вони охороняли місце події, однак там уже все було порушене: усі докази поза кам'яними мурами загону були затоптані отарою й людьми. Мені залишалося тільки з великою лупою обстежувати мури загону крок за кроком і шукати докази там. Урешті-решт, на зовнішній стіні північно-східного рогу я знайшов ледь помітні два відбитки вовчих лап зі слідами крові. Тоді я й розкрив справу. От тепер здогадайся, як вовки потрапили всередину?

Чень Чжень тільки здивовано захитав головою. Тоді начальник Харбар сказав:

— Я так гадаю, що один найбільший вовк став на задні лапи, а передніми зіперся на стіну, утворивши таким чином трамплін для решти вовків. Інші вовки розганялися з відстані в декілька кроків, застрибували йому на спину, спиралися задніми лапами йому на плечі, щосили відштовхувалися й перестрибували через мур усередину. Тож якщо дивитися з середини, вовки, звісно, «перелітали» через мур.

Чень Чжень аж не відразу заговорив від здивування:

— Орхонські вовки й справді просто надзвичайно розумні! Не встигли в степу з’явитися муровані загони, як вони вже вигадали спосіб їх подолати! Вони просто-таки надзвичайні істоти… А в тому, що чабани кажуть, ніби вовки вміють літати, й справді, виходить, немає помилки. Під час стрибків вовк завжди певний відрізок відстані перебуває в повітрі, тож можна вважати, що він летить. Не дивно, що коли вовки так «з неба впали» на баранів, ті злякалися до напівсмерти. Того разу вовки мали достатній улов, щоб наїстися й наситити своє бажання вбивства. Однак бідолаха той вовк, що залишився назовні — йому