Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

що врешті-решт з чиєюсь підтримкою, на ношах чи возом виберуться з цього хаосу й потраплять додому.

Серед цих закутаних у ковдри й дрантя силуетів був і бесарабський торгівець постільною білизною, його дружина померла в нього на очах у «телячому» вагоні. Навіть тепер, по трьох нескінченних таборових роках після її смерті в задушливій тісноті ешелону для депортованих, він завжди бачив її обличчя перед собою, лежачи у темряві чи заплющуючи очі, — взагалі завжди. Цей чоловік сидів навпочіпки під шведською стінкою перед своїм ще теплим, похапцем спорожненим казанком і шкріб нігтями вкриті болячками руки, віддираючи великі змертвілі шматки шкіри, коли тато Лілі ввійшов до зали.

Батько не звернув уваги на худющу постать, яка раптом покинула своє шкрябання і з відкритим ротом витріщилась на нього. Він вихопив дочку з її хворобливого танцю коло фонтана, загорнув її в овечий кожушок і на руках ніс до мішків із соломою, які були виділені біженцям для ночівлі, — тієї ж миті тогівець білизною натужно підвівся й рушив до нього, спотикаючись, переступаючи через ковдри, торби, сплячих та фіброві валізи і примовляючи: он він, ось той, з дівчинкою… так, він не кричав, а саме примовляв, навіть не надто й гучно: Ось той. Отой, з дівчинкою. Тільки рука, витягнута вперед, не опускалася, незважаючи на постійне спотикання, і неухильно вказувала на батька.

У суєтному неспокої зали нікого спершу не обходило, що тато різко зупинився, зсутулився і, притискаючи до себе дочку, не випрямився, не обернувся і навіть не підняв руки, щоб захиститись, коли живий скелет наздогнав його і став бити кулаком по спині. Спокійно, ніби не помічаючи цих слабких ударів, він вклав дочку і вкрив кожушком. Аж тепер він випростується на увесь зріст. Не обороняється. Мовчки, із широко розкритими від жаху очима, Лілі лежить на соломі.

Худий вже не б'є, але надійно тримає батька за рукав, ніби не знає, за що краще вхопити і як вплинути на чоловіка, який просто продовжує стояти, не чинить спротиву, не тікає. Він розгублено обертається до своїх дружків і тепер все ж кричить, кричить через усю залу, наче кличе на допомогу: Це він. Один із тих. Навіть голос в нього якийсь висхлий, худий.

Ясна річ, тепер у гімнастичній залі тут і там чути лайку: Стули писок! Вони там показились, і хтось навіть намагається заспокоїти худого: облиш, досить, спати хочеться… Чого б це вкрай стомлений чоловік, що вже бачив значно серйозніші за бійку речі, стане втручатися, коли один незнайомець гамселить десь у темноті іншого незнайомця? Аби лиш ці ідіоти не наступали нам на ноги. Або на казанок з картоплею. Розбороняти їх ніхто не збирається. Та вони й не б'ються. Один вчепився в іншого, тільки й того.

І от раптом цей худий уже не сам — його оточують товариші. Їм раніше за інших стало зрозуміло, що там, у кінці зали, один із них збирається поквитатися з одним із тих. Кожен з них у минулі роки мріяв про помсту; такі мрії є заважкими для одного. І вони стали поруч із худим. Напирають на батька, допитуються про щось і копають ногами, хоча він не відповідає. Ударами й стусанами вони женуть його геть із зали, самі ще до пуття не знаючи куди саме, просто на вулицю. Їх тягне надвір, у ніч, де вони будуть з ним самі. Прибульці із загиблого міста нічого в цьому не розуміють. Вони хочуть спати. Для них тільки на краще, що в залі знову стане спокійніше.

Ніхто не міг пізніше сказати, чи був колишній бесарабський торгівець білизною єдиним серед відпущених підневільних робітників, хто того вечора впізнав у біженцеві з Відня одного зі своїх мучителів часів війни; одного з тих, що поставали у своїй чорній уніформі на перонах, у таборах, у каменоломнях, під шибеницями і всюди, де не тільки прощалися зі щастям та життям їхні жертви, але й закінчувався цілий світ. Можливо, тато Лілі кожному з цих звільнених був нагадуванням про свого. Пригадати можна було достатньо: чи не він, бува, влаштовував крижане свято? На зимовому плацу обливав водою голих в'язнів, доки вони не лишалися скляніти на морозі. Чи це був кочегар, який ще живими скидав смертельно поранених жертв до ями, де палав вогонь?..

У будь-якому разі, торгівець білизною не мав жодних сумнівів. Він би впізнав це обличчя серед усього людства: чоловік, виштовханий ними в ніч і збитий з ніг, був тим самим чорномундирником, якого він бачив через затягнуту колючим дротом вентиляційну дірку «телячого» вагона. Тоді. На бесарабському пероні. Цей чоловік походжав туди-сюди під полуденним сонцем і курив цигарку, тим часом як ті, усередині битком набитих вагонів, волали про воду й допомогу. Як на прогулянці, ходив він з боку в бік, але коли крізь колючий дріт до нього простяглась рука з порожнім жерстяним казанком, він витягнув пістолет і вистрілив у цю руку.

Шрам на долоні торгівця білизною зараз знову палає, як рана тоді, давно.

І в той час як цей чоловік просто пішов далі, а казанок із брязкотом скотився з платформи на рельси, там усередині, у темряві, сповненій криків, помирала від спраги жінка. Вона, яка все життя любила носити накрохмалені блузки, а до них — срібні брошки, лежала тепер там на соломі у власних фекаліях і вже не впізнавала свого чоловіка, який сидів навпочіпки поруч з нею і якому вона казала пане, коли просила води. Він не хотів показувати їй свою порожню закривавлену руку, тільки шепотів цілу годину, разів сто чи більше: не покидай мене.

— Ну й куди його?

— Куди з цією свинею?

На берег, куди ж іще. До води. Нічого не лишається — тільки озеро. Вони тягнуть батька по мокрому снігові прибережного лужка до води. Він тут мусить згинути, як згинула його армія і його місто. Вони лишають широкий слід і чорні розводи. Чи це кров? Вони доходять до причалу яхт-клубу,