Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

довгого дерев'яного помосту, край котрого губиться в ночі. Тупотять по дошках. Кидають батька з містка вниз, у темряву.

Але крига у вузькій бухті не ламається після того як він, сильно забившись, лишається лежати. Він упав з висоти двох метрів. На чорний лід. Рівень озера по-зимовому низький.

Ти ба, не хоче помирати! Що ж, ходімо вниз. До нього. Але деякі з них тепер відстають, у тому числі торгівець білизною. Він не був навіть серед тих, хто скинув батька на лід. Ще на шляху через лужок його ненависть знову стала набагато меншою за біль, разом з яким до нього поверталося інше обличчя, її обличчя.

І поруч із цим обличчям для розбитої пики отого вже немає місця. Він зник. Лежить на кризі.

Проте деякі із спільників саме зараз навісніють від люті. Не відступають. Хочуть довести справу до кінця, який би їх задовольнив. От свиня, не хоче помирати!

І тієї ж миті вони помічають з берега стару вишку для стрибків у воду, як ніби вона раптом виросла з-під землі, — багаторукий дерев'яний каркас, з якого у напівзабуті літні дні виконувалися різні стрибки: і сальто, й солдатиком, і гвинтом. Чорний контур на тлі ясного зоряного неба, шибениця.

Мама Лілі так потім і не могла сказати, якої миті вона впізнала свого чоловіка поміж непевного мерехтіння смолоскипів, які рухались кригою бухти до вишки. Вона стояла тоді з синьою емальованою посудиною під аркадами в черзі до польової кухні й бачила, як зграя чи то хуліганів, чи то п'яниць тягла кудись свою жертву; втім, це могла бути й тупа, жорстока забава. Але раптом її пульс вибухнув: вона впізнала спершу шинель, а далі й постать. І напевно тієї ж миті почула своє ім'я. Аж тепер, із затримкою, немовби ця зграя пронеслася повз, випереджаючи час, швидше за будь-який крик, аж тепер серед тиші долітали стогони, виляски ударів та весь шум їхньої помсти, стали чутними батькові крики. Він кликав на допомогу. Вигукував ім'я своєї дружини.

Але вони вже дісталися вишки. Стоять на міцній кризі. Хто приніс цю мотузку? Звідки вона взялася? Довга, досить міцна, вона падає звідкись зверху, з ночі, на лід і обвиває ноги їхній жертві. А тепер тягни вгору! Ще вище!

Хто ця фурія, що раптом починає верещати в них за спинами й норовить їх розштовхати? Що їй до нього? Її просто відпихають геть. Стоять тепер щільно. Ця знавісніла баба йому не допоможе. Тягни вище! У дні визволення деякі з цих висіли й на гірших шибеницях. Колись, хоча б уперше і востаннє в їхньому житті, ці чорномундирники мусять почервоніти, так — почервоніти! Якщо не від сорому, то бодай від крові, яка в останній час стугонить їм у голову.

Руки зв'язані за спиною, батько гойдається над кригою. Хитається під градом стусанів та ударів. Укритий краплями поту лот.

Те, що відбувалося потім, було настільки блискавичним, що цілісний спогад можна було скласти лише з багатьох, часто суперечливих, свідчень учасників та очевидців помсти: сліпучо-біле світло фар вихопило з темряви вишку для стрибків, юрбу навколо та їхню жертву. Понад кригою пролетіли пронизливі команди. Солдати протупотіли причалом і нагору гвинтовими сходами, на вишку. Кольбами й стусанами прорвали зімкнуте навкруг жертви коло колишніх в'язнів. Два-три рази тріскотіли попереджувальні постріли. Далі штик із зазубринами перерізав мотузку, і батько ще раз упав на лід. Солдат, що хотів спіймати, не зумів його втримати.

Але це падіння не було порятунком, а початком загадки, яку мама Лілі у наступні роки називала не інакше як батькова доля. Батько, щоправда, був живий, і щось белькотів, і щось питав у солдатів, які підхопили його, скривавленого, попід руки і разом з торгівцем білизною та кількома його дружками вивезли на армійській вантажівці… Але звідти, куди він був вивезений, ані тієї ночі, ані в наступні дні, тижні й місяці, він так і не повернувся.

Так само марно, як раніше крізь зграю мучителів, мати в той час намагалася прорватися до чоловіка крізь кордон «рятівників». Солдати знов і знов викрикували одні й ті ж незрозумілі фрази й відштовхували її. Вона бігла прибережним лугом за гуркітливою вантажівкою аж до набережної, втомлено там зупинившись; сидячи поряд із постіллю дочки, чекала потім всю ніч, що вони знову над'їдуть.

Наступного ранку пішов лапатий сніг, коли торгівець білизною зі своїми товаришами в супроводі військового патруля повернулися, щоб спакувати свої пожитки. Додому, додому їдемо — ось і вся відповідь на запитання біженців. Торгівець білизною не сказав ані слова. А мама Лілі, яка ні на крок не відходила від патруля, отримувала куці, байдужі відповіді, доки один з офіцерів не переклав їй, що воєнний злочинець перебуває в комендатурі, його там допитують. Мама Лілі взяла за руку хвору дочку і, розпитуючи всіх, хто їй траплявся по дорозі, поспішила до комендатури: менш ніж за годину вона вже була там, але спізнилась — моорський комендант видав його Червоній Армії.

Куди його відправлять? До якого міста? В Росію? Куди?.. На ці та інші запитання відповідей вже не було. Тато не повернувся. Ні наступного дня, ні наступного тижня. Колона біженців рушила далі. Не пропускати ж поїзд, єдиний поїзд на Трієст, через якогось чужинця, який одного дня до них прибився зі своєю дружиною та дочкою, а тепер знову зник? Є ще й інші шляхи до Бразилії, а на зниклого хай чекають ті, кому його бракує. Їх же всього двоє.

Так Лілі з мамою залишились у Моорі, гарячка в Лілі минулася, і одужуючи вона зрозуміла, що цей витоптаний берег з чорними деревами… і ці гори, і ці статуї, і цей фонтан… і взагалі все навколо — зовсім не Бразилія. Але мати захотіла лишитися. Її чоловік пропав тут, у Моорі, і сюди ж він колись і повернеться, мусить повернутись. Мама Лілі, яка до загибелі її міста