Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

далі опустив очі додолу і замислився. За кілька хвилин лис промовив:

— Що ж, наказ, є наказ! Старий Карк мабуть знає, що робить.

Тим часом, старший з яструбів прилетів до Смугаря, вклонився перед царем до землі і каже:

— З'явилися чужинці у Вашому лісі. Нас кривдять і Вам служити не хочуть!

— Хто вони?! — рикнув Смугар.

— Мале дівча і голуб сизокрилий.

— Я знищу їх ще до заходу сонця! — прошипів розлючений Смугар. — Покажи, де вони!

Полетів яструб, а за ним Смугар побіг. Прилетів на те місце, де останній раз Ксеню із голубом бачив, але їх вже там не було. Рикнув Смугар три рази, голосно, аж луна горами пішла, і за хвилину вовки, вірні слуги, з'явилися.

— Розшукайте мені людину! — наказав тигр. — А не знайдете її, я вас усіх роздеру!

Заметушилися вовки, перелякалися, але слід таки узяли. Пішли по сліду і привели Смугаря до рудейкової нори. Підійшли, обступили нору з усіх боків.

— Рудейко! Виходь! — наказав цар.

— Це Ви, ваше величносте? — хтось відповів з нори.

— Так! Це я — цар Смугар! Виходь!

Перелякався Рудейко не на жарт. Чує, що розлютився Смугар. Вирішив хитрощі застосувати.

— Я не можу вийти до Вас! Я не помитий, не побритий, не вдягнутий! Як же я можу перед царем, перед Вашою Величністю, в такому вигляді на очі з'явитися?

— Збирайся, лисе, я почекаю!

— Негоже Вам, цареві, самому до підданих ходити. Я завтра до Вашої Світлості сам прийду, як тільки сонце зійде. Ви відпочиньте, а я завтра вдосвіта у Вашому палаці буду.

Задумався тигр. Справді, чого б це він, цар усіх звірів, якогось там лиса Рудейка чекав. Сам мусить прийти за царським наказом!

— Чекаю тебе завтра в палаці на сході сонця! — наказав тигр. — А не прийдеш, то це останній день в твоєму житті буде! — Рикнув Смугар на вовків. Ті посадили його на трон і до палацу на плечах понесли. А старший яструб летить, сонце затуляє, що б в очі цареві не світило.

4. Ксеня повертається до людей

— Богу дякувати, пішли геть. — полегшено зітхнув Рудейко.

Покликав він своїх дітей, малих лисенят, і каже їм:

— Дітоньки мої любі! Вчив я вас розуму, вчив я вас хитрощам. Настав час довести, на що ви, лисенятка мої, здатні. Ось бачите, є мале дівчатко. Його треба на край лісу до села провести, цілим і неушкодженим.

— Добре, тату! — зраділи малі лисенята. — Ми впораємося! — Вперше батько доручав їм таку важливу роботу і їм було приємно. Але й страшно водночас.

Настала ніч. Двоє лисенят пішли вперед, а за ними маленька Ксеня з голубом на плечах. Йдуть крадькома, лише пальцями землі торкаються. Але ж як не старалися, вовки їх таки почули. Запах людський нічим не переб'єш. Прибігла зграя. Обступили Ксеню і дивляться на неї голодними очима, аж слинка котиться. Так би й з'їли. Вже й підступати почали, от-от кинуться і роздеруть дівчину. Аж тут лисеня до них каже:

— Схаменіться, вовчики-братики! Лиха накоїте, якого вам Смугар ніколи не подарує!

— Що ти таке кажеш? — прохрипів вожак вовчий.

— Те й кажу. Смугаревої волі ви не знаєте! А він, що б ви знали, казав людину цю вивести на край лісу й там принести її в жертву. Ось ми й виконуємо його волю. Хочете йдіть за нами, а як не хочете — не заважайте! Розійдіться! — лис сміливо пішов вперед, прямо на вовків, і потягнув за собою Ксеню.

Вовки розійшлися в боки і пропустили їх. Потім пішли слідом за ними.

Йдуть лисенята попереду, принюхуються, за ними Ксеня з Сизокрилом на плечі, а за ними зграя вовків йде. Очі в них червоні, язики з зубатої щелепи вивалюються. Усю ніч йшли, а під ранок на край лісу вийшли. Вже й село вдалині видніється.

— Прийшли! — зупинився лис, який йшов першим. — Розпалюймо жертовний вогонь!

Розсілися вовки навколо Ксені, сніданку чекають. Позносили лисенята хмизу і запалили вогнище.

— Співайте тепер жертовних пісень! Славте Смугаря! — скомандували лисенята вовкам. — Хто голосніше витиме, тому й більший шматок дістанеться!

Вовки завили один голосніше за іншого. Не жаліють горла, стараються.

Почули люди те виття, і не так люди, як їхні пси. А були серед них й такі, які завбільшки за вовків! Вовкодавами звуться. Їх навіть ведмеді бояться, не те що вовки. А тут не один такий пес, а ціла компанія!

Біжать з села наввипередки, гарчать, гавкають, зуби на місячному сяйві поблискують.

Злякалися вовки і до лісу почали тікати. Один швидше за іншого. Дитину налякати вони можуть, а от з справжнім вовкодавом змагатися бояться. Лисенята на подяку теж не чекали, долі не випробували. Буває, що й добро забувається. Спочатку покусають, а потім, як взнають, що це вони Ксеню врятували, вибачатимуться. А яка користь з тих вибачень? Порвані боки від вибачень не гояться.

Згодом і люди прибігли. Серед них і матуся Ксені. Побачила вона дитинку свою, заплакала від щастя, що та знайшлася. Кинулася до неї, обійняла, поцілувала, слізьми своїми окропила і примовляла:

— Дякувати Богу, знайшлася. Дякувати Богу, дитинко моя люба…

— Мамо! Це голуб мене врятував! Це він та його друзі лисенята мене в село вивели! Ось він, мій рятівник! — Ксеня зняла Сизокрила з плеча, взяла його в долоні і простягнула поперед себе, показуючи мамі. — Скажи, Сизокриле, що це ти мене врятував! — дівчинка подивилася на голуба. Той мовчав.

— Добре-добре, Ксеня. Голуб, то голуб. Головне, що ти знайшлася. Ходімо до хати. — Мама міцно взяла доньку за руку і повела у бік села.

5. Пір'їнка вирушає на пошуки Сизокрила

Минуло кілька днів з того часу, як Сизокрил полетів в Дикий ліс. Які ж це були довгі і тягучі дні! Пір'їнці здавалося, що вони